Україна в останні місяці переживає чи не найтрагічніші події у своїй нелегкій історії. Народ України впродовж століть стикався із труднощами у боротьбі за відстоювання власної самобутності, але у цьому 21-му столітті, коли осягнено формальну незалежність країни, зараз проводиться боротьба цю незалежність і відстояти.
Кровопролиття і страждання громадян України у формі і громадян України у цивільному не було тою формулою, за якою три місяці тому народ масово виступив, щоб мирними протестами оборонити право жити за європейськими принципами, де найважливішою є людина, особистість та де, у разі повного втілення цивілізаційних осягнень, не буде місця олігархам, економічним бандитам, які державні посади використовують для власної та вигоди свого оточення.
І тому, що ця державна верхівка сплюндрувала і свої власні передвиборчі обіцянки, що буде прагнути до європейського співтовариства, народ підняв голос, щоб перевірити на дострокових виборах рівень подальшої довіри до державних структур. І цей рух, хоча б на мить, повернув ту надію у погляді кожного, хто прагне жити у впорядкованому суспільстві, де корупція та організоване розкрадання країни та людей не буде основним мотивом буття такої влади, і хто хоче жити вільно.
І завжди є сподівання, що цей рух і ці жертви не пішли намарно та що після невдалого розрішення у результатах масового патріотичного руху 2004 року, зараз після закінчення цього кровопролиття народ України візьме дійсно власну долю у свої руки і побудує кращі відносини.
І цей спротив народу, що ініційовано відмовою президента підписати торговельний договір із Європейським Союзом, а одночасно домовлятися про зміцнення економічних відносин із Російською Федерацією, жеврів уже довший час. Народний спротив спричинили і відношення владних структур до української мови і до розвитку культурних цінностей. Окреме обурення викликали вже згадані економічні олігархічні спрямування урядових структур, що за результат мали оформлення приватної країни, загорнутої у формі народного демократичного вибору.

У часі написання цих рядків Верховна Рада України проголосувала про припинення застосування зброї з боку силових урядових структур. За різними джерелами є і різні дані про загиблих, але медична служба повідомила, що тільки за один день - 20 лютого, від снайперських куль спецпідрозділів загинуло 100 протестувальників, тисячі поранено, а загинуло і 16 представників сил безпеки, тобто силовиків.
На бік народу масово переходять частини спецпідрозділів «Беркуту» і відмовляються стріляти у народ в Закарпатській, Львівській, Тернопільській та інших областях, а зокрема розпочався масовий рух батьків забирати своїх дітей, членів спецпідрозділів, яких до Києва стягнули зі сходу та півдня країни.
Найвище керівництво Збройних сил України відмовилося втягувати військо проти народу. На звільнення подав начальник Генерального штабу Збройних сил України та його заступник, дотримуючись рішення, що українська армія не виступить проти власного народу.