В основу літературного твору «Зірки на небі» ввійшли спогади автора про події, які відбувалися дванадцять років тому, коли НАТО-сили бомбардували Союзну Республіку Югославію.

            Тими днями я мав їхати до Угорщини. Моя молодша сестра Таня знаходилася у таборі для біженців у Дебрецині в Угорщині. З нею її чоловік Микола і їхній син Олександр, який там і народився. В Угорщину вони прибули іще 1998 року. У той час на Косові тривала війна. Микола, не бажаючи йти на війну, а Таня бувши вже вагітною, вирішили рушити у світ з бажанням якось добитися до Канади. Того самого дня сіли на поїзд і поїхали в Угорщину. Тому, що вони там вже кілька місяців, бажання стрінутися із сестрою ставало чим сильніше. Вирішив рушити в дорогу того понеділка, а зі мною рушив і батько Миколи Славко. Добре, що було нас двоє, і дорога не була скучною. Він поніс три великі сумки і з ними було трохи тяжче подорожувати. Саме подорожування тривало чотирнадцять годин.
У Дебрецині нас дочекав Микола, а далі їхали автобусом. Зустріч з Танею була чутлива, обійняла мене і довго притулювалась до мене, а сльози текли потоком. Ми мали про багато чого розмовляти, але звичайно у таких ситуаціях не можна всі теми обговорити.
Я мав нагоду побачити, як жиється у таких таборах. Тут було багато біженців з різних країн, різного кольору і культури. Справді їм не було легко там жити, їжа ледве вжиткова, гігієна ніяка, все було як в таборі. Впізнав малого Олександра, який іще не свідомий, де знаходиться. На вигляд він кругленький і здоровий. Вони в міжчасі приготовляли документи для переселювання до Канади.
Того самого дня вирішили повертатися назад до Югославії. Подорожування також тривало довго, здається іще довше. Полегшання було, що мали менше багажу. Вже в той час почувалася небезпека, що буде бомбардування. Сиділи в Будапешті в купе і чекали, щоб поїзд рушив в напрямку Білгороду.
Поїзд був зовсім порожній, здається, що в ті дні ніхто не мав бажання їхати до Югославії. Доки поїзд стояв, я відкрив вікно і тоді почув незвичайний гуркіт літака. Було близько півночі. Зараз мені прийшло на думку, що ті літаки рушили бомбардувати Югославію. Тут нічого не могло змінитися, але постійно турбувався, що буде з нашими дітьми, котрі у війську, бо ймовірно перше на них будуть стріляти. Перед світанком заїхали до Югославії і все виглядало нормальним. Значить, що бомбардування ще не було, але загроза була ще сильніша, що буде наступної ночі. В Старій Пазові пересіли на пасажирський поїзд у напрямку до Сремської Мітровиці. В поїзді було багато молодих людей і з їхніх коментарів збагнув, що наступної ночі напевно будуть бомбардувати. До Мітровиці приїхав близько полудня і, доки ще йшов пішки додому, роздумував як зберегти жінок (у нас була і донька з дитиною), і дітей.
....................

Цікаво, що ту загрозу, що надвисла над Югославією, всі не сприймали серйозно. Наташа була вдома, а в той час в нас були дочка Маріяна, зять Джордж і внук Неманя. Як я трохи відпочив від дороги, почав їм пояснювати, що маємо зробити до вечора. Вони слухали мене з недовір’ям але коли я був ще впертішим, вирішили послухати мене. Всі далися до роботи, було потрібно призбирати всі важніші документи, вартісні речі - ювелірні прикраси і гроші, і все те змістити десь зовні хати на безпечне місце. Я вигнав авто з гаражу, очистив рів і намістив в ньому ліжко, щоб змістити там малого Неманю. Тут ще могли сісти двоє дорослих. Я залишився б надворі, щоб мав хто їх рятувати, якщо були б засипані. Все це було зроблено, а до вечора лишилося іще пару годин.
У той час мав кілька телефонних дзвінків. Найперше подзвонив до мене о. Стефан Пітка в зв’язку з концертом, який ми мали представити наступної п’ятниці у Новому Саді. Я йому відповів, що тепер вже не час роздумувати про такі справи, бо маємо приготовлятися до бомбардування. Навіть і він не вірив, що до того може прийти, але запитав: «Думаєш, що це станеться?». Відповів йому, що я переконаний, що тут йдеться про години, а не про дні. Тоді він мені, здається, повірив, і так закінчили розмову. Тоді прийшли до мене брат Славко з дружиною Веріцою, щоб почути як перейшов у дорозі і щоб я розповів їм як Таня і Микола. Іще розмовляли про те, як Олександрі (доньці мого іншого брата Володимира) потрібно знайти іншу квартиру в Новому Саді. Вона була на студіях. Я подзвонив до кількох моїх знайомих у Новому Саді, а також і Петра Ардана. Доки ми розмовляли, я почув через телефонну трубку звуки повітряної тривоги, він іще сказав, що у них чуються сирени, і в той самий час сирени зазвучали і в нас. Ми перервали розмову, побажаючи один одному щастя.
Славко і Веріца зараз встали і подалися додому. Перестрашилися через доньку Віолету, яка була сама вдома. Швидко по тім повідомили по телебаченні, що зачалося бомбардування Югославії і що державний верх проголосив війну.
Тоді закликав мене Василь Дацишин, також щоб почути, чи приходимо на концерт, який мав відбутися у п’ятницю. Концерт був запланований в честь Тараса Шевченка з нагоди 185-ї річниці його народження. Мала виступити вокальна група «Коломийки», якою я керував. Коли Василь Дацишин закликав мене, вже впало кілька бомб - гранат, а між першими на Новий Сад. Я сердито запитав його, чи він знає, що справді діється і що від концерту не буде нічого. Він був ніби збентежений і ніби не знає іще нічого, каже, щойно приїхав з Вербасу.
У нас не було деякої паніки, але вже винесли з хати мою папку, в якій було все найвартніше і спустили її в рів у гаражі. Мая і Джоле спакували речі Немані в один рюкзак і також спустили в рів. Спакували іще деякі перекуски і декілька пляшок води. Тут були і свічки, якщо не стало б електричного струму. Я авто загнав у кінець подвір’я.
Коли Неманя заснув, спустили його у рів, а постійно коло нього сидів хтось з нас. Я переважно ходив по подвір’ї, прислухувався, дивився у небо, чи не побачу якого літака. З часу до часу заходив до хати почути, що говорять по телебаченні або до авто, щоб почути по радіо. Між першими містами, які бомбардовані, були Пріштіна, Новий Сад і Подгоріца. Це нас дуже стурбувало через нашого сина Дарка. Знайшов по радіо «Вільну Європу», вони повідомляли з місця події. Вони сказали, що в Подгоріці бомбардований аеропорт і казарма, а я втихомирювався думкою, що військо напевно вийшло з казарми.
Так ніч помало минала, а в Мітровиці не ставалося нічого страшного. Люди з вулиці, або поховалися по найближчих підвалах, або стояли на вулиці, питаючись, що це діється.
Перед світанком зайшли до хати і нормально полягали спати. Я потішав себе, але й інших, що вони не будуть стріляти на цивільні об’єкти, але тільки на військові. Так і минула перша воєнна ніч.
Наступного дня ще краще впорядкували рів, щоб маленькому Немані було чим вигідніше в ньому спати. Навіть включив і підігрівач, щоб трохи висушив вологу, яка відчувалася з бетону. Проводили день в очікуванні ночі, коли будуть знову нас бомбардувати. Увечір закликали нас якісь люди з м. Плевля, сказали, що і їхній син у війську разом з Дарком. Їхній син явився і попросив їх, щоб вони явили нам про Дарка, що вони вийшли з казарми і що добре. Нам вже було трохи легше, але і далі турбувалися, бо це був щойно початок війни, про яку не знали скільки триватиме. І другу ніч провели подібно, як і першу. Бомбардувальники кидали бомби на все більше місць, але Мітровицю іще не рухали...