До найбільших святинь будь-якого народу належить національний гімн - найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Слова і музика гімну змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах. Для українців - це гімн «Ще не вмерла України».
Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну (в сьогоднішньому розумінні) виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. Як свідчить «Слово о полку Ігоревім», пісні закликали воїнів до хоробрості, щоб здобути «князю славу», відплатити ворогам «за землю Руську».

Перед вирішальною битвою на р. Калці 1223 р. проти татаро-монгольських військ князівські дружини співали «С нами Бог, розумійте язици». Перед битвою при Грюнвальді 1410 р., що відбулася між військами Тевтонського ордену та об'єднаною польсько-литовсько-українською армією, з уст воїнів як гімн звучала пісня «Богородзіца Дзєвіца».
У період козацької доби особливо популярною була пісня «Нумо, хлопці, до зброї». Пізніше поширилися патріотичні пісні, такі як «Пісня про Байду», «Ой, на горі, там женці жнуть», «Засвіт встали козаченьки».
Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого національного гімну. Його заміняли різні патріотичні пісні, часто релігійного характеру, що не охоплювали долі всього народу.
Своєрідним гімном висту­пав і «Заповіт» Шевченка та «Вічний революціонер» Франка, «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» Косинського. Однак їм не випала така велична доля як пісні «Ще не вмерла України…».
На початку 60-х рр. ХІХ ст. у середовищі патріотичної київської «Старої громади», до якої входили такі визначні діячі, як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник задум створити високопатріотичний вірш, який надихав би українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум вдалося відомому українському поетові, етнографу, фольклористу, члену Російського географічного товариства (1873 р.), лауреату золотої медалі Міжнародного географічного конгресу в Парижі 1875 р. та Уваровської премії Петербурзької Академії наук 1879 р. Павлу Чубинському.
Точної дати написання вірша немає, але, за деякими джерелами, він бере свій початок з 1862 р. Вірш Чубинського почав своє нелегальне існування в межах царської Росії як патріотично-політичний твір і як пісня. У 1863 р. вірш, завдяки учаснику польського повстання Павлину Свенціцькому, нелегально потрапляє в Галичину і з'являється у львівському журналі «Мета» (№4). Текст вірша відрізняється серед інших широтою осмислення історичної долі українського народу. Тут ми знаходимо заклик до боротьби, віру в безсмертність України, її національне визволення й культурне піднесення, впевненість у невичерпності таланту народу, надій на світле майбутнє.

Не менш важливу роль зіграла й музика, написана західноукраїнським композитором і диригентом, одним з організаторів культурного й духовного життя в Західній Україні Михайлом Вербицьким (1815-1870 рр.). Музичне оформлення ввібрало в себе характерні риси українських пісень, має яскраво виражене похідно-маршове звучання. Все це в органічній єдності й створило неперевершений патріотичний пафос, завдяки якому пісня пустила глибоке коріння у свідомості українців.
Вперше люди почули цей твір в 1864 р. в контексті «Комедіо-опери» Кароля Гейнча у Львові. Газета «Слово» сповістила, що в цій виставі вперше в Галичині на мотив музики Вербицького хор виконав пісню «Ще не вмерло Запорожжя». Пісня припала публіці до душі, її довелося виконувати на біс. Той факт, що слова написані на Східній Україні, а музика - на Західній, виглядає символічно й служить незаперечним доказом нерозривної єдності українського народу.
Новий імпульс гімну, широке його вживання були в роки встановлення влади УНР і ЗУНР. Слова і музика пісні почали з'являтися у багатьох виданнях: у Львові, Києві, Відні, Берліні - українською мовою та в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. Його виконували різні хорові колективи та духові оркестри.
Наприкінці 80-х - початку 90-х рр. минулого століття пісня почала набирати нового розголосу серед українців. У липні 1991 р. після урочистих зборів, присвячених першій річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України, в палаці «Україна» відбувся концерт, заключним акордом якого стало виконання всіма присутніми в залі пісні «Ще не вмерла України…».
15 січня 1992 р. на засіданні Президії Верховної Ради України було розглянуто питання про Державний гімн України. Вирішено затвердити музичну редакцію Державного гімну України, автором музики якої є М. Вербицький.
6 березня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований Президентом України Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла України…». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією Президента, звучить «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».
Державний гімн, як офіційний символ держави, виконується на початку офіційних зустрічей на високому рівні, під час прийняття військової присяги, спортивних змагань тощо.