У видавництві «Відродження» Канадського Об'єднання Українців Колишньої Юґославії вийшла з друку збірка поезій «Мандри» Михайла Ляховича

Михайло Ляхович пише поезію з раньої молодості. Свої перші вірші він публімкував у журналі «Нова Думка», який і сьогодні виходить у хорватському місті Вуковар і є органом Союзу Русинів і Українців Хорватії. В 1993 році, в Ужгороді вийшла перша збірка його поезії і публіцістичних творів під назвою «Хресна дорога Українців Боснії.» В Україні його вірші друкував журнал «Сучаснісь», а в Канаді добірку його віршів опублікував журнал «Нові Дні».

Книжка появилася у січні 2007 р. Назва цієї найновішої збірки - «Мандри» - відображає фізичні, творчі і духовні пошуки автора. А шукає він відповіді на вічні питання кожної людини питання щастя, питання любови, справедливости, приналежности. Не завжди він знаходить відповіді на ці питання, але його пошуки тривають. У його творчості переплітається любов до маленької української громади в Сербії, Боснії і Хорватії, до рідного народу з любовю до Бога.

Рецензія Петра Гринчишина

Пам'ятаю, коли мені вперше довелося познайомитися з поетичною творчістю Михайла Ляховича душу враз охопило почуття гордості і радості одночасно. Стало абсолютно зрозуміло, що в українській поетичній діаспорній літературі появилася непересічна особистість із глибоко-щирою і відкритою душею та великим, любячим свою Батьківщину серцем.
Михайло Ляхович належить сам до таких письменників, які пишуть свої твори вільно і правдиво, вкладаючи у них всю свою душу і віддану синівську любов. Основним традиційним напрямом української філософії, який відображує специфику ментальної свідомості є філософія серця, яка зокрема притаманна українському народові. Тому можна сміливо сказати, що поезії М. Ляховича є філософією його українського серця, породженого поза межами самої України.
Представник молодшої ґенерації української діаспори у колишній Юґославії Михайло Ляхович народився у 1959 р. В Сербії, м. Сремська Митровиця. Батьки Михайлові вихідці і галицьких українців, які поселилися у Боснії наприкінці XIX ст.
Дідусь Володимир, у свій час, славився своєю завзятістю фотографування, яке не тільки самотужки освоїв, але й зумів власноручно скнонструювати фотокамеру. Про цей факт Михайло згадує у одному із свіїх віршів.
Таке подиву гідне завзаття до навчання та самоосвіти успадкував і сам Михайло. Живучи у зовсім неукраїнському оточенні успішно закінчив школу, Академію мистецтв у Новому Саді, а пізніше став викладачем образотворчого мистецтва в одній із ґімназій Сремської Митровиці.
Саме в цей час Михайло Ляхович почав задумуватися над тим, що повинен віднайти у своїй душі облюблену батьківщину батьків і дідів Україну, і посвятити себе поглибленому вивченню української історії, культури, етнографії.
Тому, навчаючись у літній школі українознавства в Ілоку (Хорватія), в 1977 р., серйозно захоплюється сподвижницькою діяльністю П. Головчука, В. Стрехалюка, І. Тимка. Це захоплення і поклало початок його найсерйознішим зацікавленням Україною. Михайло Ляхович усім своїм єством заглиблюється у пошуки шляхів, які б зближили його з українством, та українською громадою зокрема. Невдовзі ці пошуки увінчалися першим успіхом: Михайло організовує самодіяльний колектив “Коломийка”, і керує ним упродовж дванадцяти років, самостійно опановуючи премудрості танцювальних позицій і рисунків.
Як художник, організовує пленер українських художників, що проходив в рамках фестивалю „Петровський дзвін“, а на престижному малярському конкурсі „Салон Срему“, у 1984 р. Михайло Ляхович стає його лауреатом.
Oднак, на цих творчих пошуках своєї України, Михайло не зупиняється, оскільки метою свого життя обирає девіз: для України і з Україною! У 1987 р. стає журналістом в часописі „Нова Думка“ і переїзджає до Вуковару, Xорватія. Займаючись журналістикою, Михайло з великим надхненням та завзяттям пропагує українську культуру . У щорічних літних школах українознавства викладає історію та етнографію України, активно співпрацює з українськими радіо та телевізійними програмами у Загребі.
Рідкісна по своїй насиченості та багатогранній діяльності натура М. Ляховича, додає йому ще більше пошани, коли дізнаємося про те, що починаючи від премудростей українського письма та граматики і закінчуючи українською історією Михайло долав абсолютно самостійно.
Не зайвим буде нагадати, що Михайло Ляхович є вихідцем із багатодітної української родини. Господь щедро нагородив Михайлових батьків аж десятьма діточками. Oднак, незважаючи на труднощі, які завжди виникають у багатодітних сім'ях батьки зробили все можливе і неможливе, аби діти отримали освіту, та добре християнське виховання. Успадкована жага до знань, любов до України, яку передали Михайлові його батьки, плюс бажання долучитися до популяризації українства в чужині і витворили, в кінцевому результаті Михайла Ляховича як поета.
Отож, його збірка поезій “Мандри”, є логічним завершенням творчих мандрів Михайла Ляховича. У них щирі роздуми та почуття, співпереживання та жалі, любов і втрати на шляхах-дорогах свого мандрівного життя.
У ранніх творах М. Ляховича спостерігається деякий розпач, що є наслідком побаченого ним запустіння в українських поселеннях Боснії. Кожна поезія того часу являється ніби своєрідним апофеозом втрат і смутку в місцях, де колись вирувало життя і радість. Описуючи цю реальність, автор використовує найпростіші стилістичні форми повтори, які застосовуються у фольклорній творчості у піснях та поезіях зокрема. Aле тому, що ці поезії написані прозою, то читач має можливість легше зрозуміти , що саме такий ститлістичний метод зумовлений емоційними та стилістичними чинниками. Tому перепускаючи побачені картни через свої емоції , автор заставляє читача мимоволі здригнутися.
Oднак, не слід поезію М.Ляховича розглядати з точки зору її безнадійної песимістичности. Kожний рядок, майстерно виписаний автором, ніби пробуджує приспану совість у байдужих до українства людей і заставляє думати над тими невтішними наслідками , які власне і стали причиною чиєїсь байдужості в минулому:
Динаміку свого душевного стану автор подає через роздуми, власні переживання, та емоційне осмислення реалій. Tакий підхід називаємо рефлексіями. Він характерний для творчих людей і притаманний здебільшого ліриці та жанрам близьким до неї. Властиво поезії М. Ляховича є спробою психологічного самоаналізу подій, фактів у яких присутня найпотаємніша специфіка духовного світу людини, виражена через медитацію.
У пізніших творах М. Ляховича на перший план виходять філософські роздуми та патріотичні почування наповнені болем за втраченим минулим. Aвторові неймовірно важко прижитися у новій країні надій і сподівань. Душа його прагне спокою, любови, добра і високої духовості. Oдночасно автора хвилюють і серйозні релігійні проблеми, які з кожним роком поглиблюються у світі.
Патріотичні почування до батьківщини своїх предків України, М. Ляхович виявляє у цілому ряді найновіших роздумів 2004-2005 рр., але особливо автор виливає свій гнів проти тих, хто підніс руку на свободу свого народу під час останніх президентських виборів в Україні.
Як добрий син свого народу, М.Ляхович сприймає всі переміни в пост-радянській Україні не тільки серцем і душею. У поезіях присвячених Помаранчевій революції поет виступає як зрілий і мудрий аналітик. Його патріотичні почуття є природніми, непідробленими і позбавлені будь-якої популістської забарвленості. Він достеменно знає, що всі злочини у сьогоднішній його прабатьківщині чинять не чужі, а таки свої яничари. Саме неояничари новітньої України рабують і понижують здорову частину української нації, вислужуючись перед своїми хазяями.
У всіх, без винатку, поезіях, домінує свята віра поета М. Ляховича у перемогу справедливості, на яку заслуговує, як ніякий інший, український народ.
І хоч сьогоднішня ситуація в Україні після помаранчевих подій не є зовсім логічною, а в багатьох випадках і тривожною, важко не погодитися з висновком поета, що помаранчева революція все-таки виконала свою основну роботу повернула народові віру у себе і цього вже ніхто не відніме у нас.
З непідкупною щирістю і простотою М. Ляхович висловлює почуття власної провини перед памяттю предків, тим самим загоструючи увагу сучасної української молоді на невідємну потребу зберігати свою національну ідентичність.
Звертаючись до своїх далеких пращурів просить прощення.
У філософських роздумах про зміст життя автор акцентує увагу на тому як не збайдужіти до самих себе, а пильно приглядатися до своєї душі, якою хочемо збагнути хто ми є насправді у цьому житті:
Аналізуючи поезії М. Ляховича з подивом відкриваємо ще одну характерну особливість їхнього змісту. Практично всі вони пройняті здоровим духом віри навіть у тих випадках, коли видається нам дещо песимістичними.
Автор не подає читачеві наперед приготованої відповіді на запитання: «як жити?», але свідомо підштовхує його до самостійного і єдино-праведого рішення: «з ким жити».
Бажання «визволитись, вийти з печері тіней» - адекватне його намаганню віднайти «повагу, молитву, розмову, пораду, потіху і любов.» Саме через брак цих духовно-моральних критеріїв сьогоднішний світ втрачає ті високі ідеали задля яких він і є власне створений Богом.
Вартість збірки поезій М. Ляховича «Мандри» полягає ще і в тому, що автор надзвичайно вдало застосував поетичний жанр, який має назву - «поезія в прозі.» Цей жанр характеризується настроєвим станом розуму і душі і за формою тексту є наближений до прози, а за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, що має фрагменти спорадичного римування до пезії.
Поезією в прозі, у свій час, захоплювалися цілий ряд українських письменників на початку ХХ століття. Серед них М. Коцюбинський, В. Сдтельмах, М. Черемшина, Ю. Липа. Пізніше до цього жанру зверталися Ірина Вільде, Є. Гуцало та інші.
Думається, що поет Михайло Ляхович зумів проявити свій поетичний дар у цьому поетичному жанрі надзвичайно вдало, збагачуючи тим самим українську літературу новими формами та рішеннями.
Завершуючи свої поетичні роздуми, автор відповідає на запитання, поставлене «кимось», щирою фільософською думкою:
Це оптимістичне твердження автора є доказом того, що родинний виноградний кущ М. Ляховича, хоч і пересаджений долею у чужу землю, не загине ніколи. Tаку впевненість дає назагал і вся його невеличка збірка, бо поезії у ній плодоносять рясними і здоровими плодами людяності, щирої непідкупленої любови до землі, яка у свій час зростила його предків правдивим соком віри і наснаги.
Через те і не загубився М. Ляхович у своїх вимушених мандрах по світах, томуто і творить він поетичну красу своєї душі, незборимо віруючи у торжество справедливості.
Властиво, Михайло Ляхович як поет, громадянин та взірцевий сім'янин утверджує самого себе і свій рід високими і чистими ідеалами любови до Бога, до життя, до України. Tим самим він і залишається Людиною на обширних просторах світової цивілізації.