З НАШОГО МИНУЛОГО
Розповідає Василь Сем’янів

Моя родина до Боснії приїхала з України, з Тернопільщини, село називалося Діл. Це було 1914 року. Купили землю від турків, тоді доробилися і докуплювали ще землі. Ми мали 12 гектарів у селі Брезік, біля Прнявору. Було село Ґайова недалеко від нас і Лішня, а з другого боку – сербське село. Дідо мав троє дітей: дві дочки і сина. Ми жили у маминого батька, а татові батьки жили у Камениці і в них було три дочки і три сини.

У той час у Боснії люди жили досить добре, робилося примітивно, не було машин, техніки. Були люди веселі, як я собі пригадую, було досить весіль, робили деякі прятки, не було електричного струму, телебачення. Люди більше займалися сільським господарством, дівчата займалися ввечері все на якихось прятках, пряли, ткали. Люди найбільше сіяли пшеницю, жито і кукурудзу сіялося досить. Не родило як тут, у Сремі. Жилося як на селі, оброблялася земля, трималася худоба, колись не було тих фабрик... Люди почали виселюватися 1946 року, все до 1970 року. Причиною була, думаю, війна, яка наробила досить клопоту, були випадки, що нападали на наших людей.

А потім люди прийшли сюди, подивилися, що тут легше жити, а друге, що я знаю, хто мав більше дітей, там по селах до школи було далеко посилати, хотілося школувати, не було більше, щоб лише напасати худобу і землю обробляти. Було тільки до восьмого класу, так що люди пхалися до більших міст, до кращої землі і так... Ті, котрі закінчили школу, йшли далі, не затримувалися у тих селах, не було ані дороги доброї, ніякої...
Ми переселилися 1970 року до Сремської Мітровиці, спершу перейшов з Брезіку до Чорле 1967 року, а тоді сюди. Я, як перший раз прийшов, купив тут хату, яку не моглося переписати, була дика будівля.
Тут вже були українці, котрі раніше прийшли, помагали одні одним, хати мурували толокою, як сказали. Було багато дітей, тісно, ми були змушені добудовуватися. Тут хату продав, бо не міг переписати, ледве гроші дістав, купив пляц, латалося потрохи, будувалося. Тут наші люди помагали досить, приходили на толоку, копали пивниці й фундаменти, всі копали, і родина, і сусіди…
Крім праці, були і забави, все робилися якісь на Новий рік дочікування. Були тут вже Причепи, Ляховичі й Гільчишини, в той час вже було досить українців у Шашінцях... Забави робилися по хатах. Нараз почала дітвора тут, у мене, на бетоні, Причепа Славко грав, Михайло вже зачав дещо вчити з ними, зробилися активніші, заложений танцювальний колектив, всюди виступали...
З народних звичаїв було, що ходили віншувати на свята, ходила дітвора, мої два-три хлопці, і Воротнякові тут приходили, діти йшли від хати до хати засівати до рідні, до родини... Всі активності могли б обновитися, якби діти хотіли. Я би нашим українцям доручив, щоби були активнішими, щоби були якісь відкритіші, відновляли те, що старші пригадують про давні звичаї на Новий рік, на Миколая. Колись дітям на св. Миколая клали родичі під подушку колачики, цукерки. Ті звичаї обов’язково робилися, і сходилися, і колядували, і активностей було інакших. Треба відновляти танці, українську мову, щоб усе було, щоб відновилося, а і до церкви дітям слід ходити. Найважливіше, щоби були визнані як люди, котрі тут живуть, роблять і діють, щоб мали захист. Ми повинні мати школу, де б українські діти вчилися, хоч два рази на тиждень, вивчали українську мову, українське письмо, так щоб щось знали про своє коріння, щоб знали свої звичаї, вміли потанцювати, заспівати рідних українських пісень...

Записано у грудні 2003 року

 

IN MEMORIAM

Василь Сем’янів помер у грудні 2006 року. Він був членом Товариства “Коломийка” від самого заснування, а можна сказати і до останнього дня свого життя. Незважаючи на свої роки, завжди був присутній на різних заходах, без нього нічого не проходило. Якщо було потрібно порадити, він радив, коли було потрібно фінансово допомогти, він допомагав, коли було потрібно насварити, він насварив, коли було потрібно піднести настрій, він знову це вміло робив.
Кілька днів перед смертю Василя відбувався у Сремській Мітровиці “Вечір української музики – Бал”. Зрозуміло, що був присутній і він. Цікавим є те, що він відчув потребу звернутися до всіх присутніх, до українців Сремської Мітровиці. Він взяв мікрофон і попросив трохи уваги. Подякував організаторам того вечора і побажав усім, щоб і надалі так гарно гуртувалися і зберігали свою пісню, танець, культуру. Сльози покотилися по його обличчі, ніби відчув він, що це остання забава, на котрій він був присутній.
Великий смуток огорнув усіх українців Сремської Мітровиці, а і ширше, і всіх, хто його знав. Всюди відчувається відсутність цієї благородної і сердечної людини, повної доброго настрою.

Вічна йому пам’ять!