Богдан-Ігор Антонич (1909-1937) – син сільського священика, лемко за походженням, проживши неповних 28 років, встиг настільки яскраво проявитись у царині літератури, як не вдалось іншим, що доживали до старості. Всього 7-8 років тривав творчий спалах, але зостались твори дивовижні та неповторні, як лемківські рушники. До сьогодні триває вивчення біблійної естетики у творчості Б.-І. Антонича, його світоглядної еволюції.

У 1931 році виходить перша книга поета “Привітання життя”, яка привернула увагу до нього поціновувачів поезії. Одночасно у журналі “Дзвони”, який редагував католицький критик Микола Гнатишак, молодий поет почав друкувати свої вірші на релігійні теми. Згодом вони мали з’явитись окремою збіркою під назвою “Велика гармонія”, з невідомих причин вона так і залишилась невиданою. У циклі “Велика гармонія” близько 50 віршів, більшість із них має латинські назви та українські підназви.“Ut in omnibus glorificetur Deus” (“Хай у всьому прославиться Бог”) – такий величальний вірш відкриває збірку. Розуміючи, що володіє даром від Бога, усвідомлюючи свою богообраність (“Ти поклав мені на плечі сонце //Показав моїм німим очам – жорстку ціль”), автор відчуває і свою нікчемність (“Я мізерний, шепілявий, лихий поет”).

У правдиво християнській покорі поет просить про зміцнення духу й віри у вірші “Veni Sancte Spiritus!” (“Прийди, Святий Духу”).

Великий Женче Душ, Ти серпом золотим
Із мого серця сумнівів бур’ян та хопту витни,
Щоб перед оком вічності стояв, мов непохитний тин,
Я гордий та твердий, мов криця, лицар Твій блакитний.

У збірці є своєрідні підструктури – цикли, одним iз таких циклів є “De morte” (“Про смерть”), у ньому поет розмірковує про те, чим є для людини смерть, про швидкоплинність життя, неминучий кінець та зустріч із Творцем.
Як зауважує дослідник творчості Антонича – М. Ільницький, “для Антоничевого героя осягнення Бога пов’язане з великим сум’яттям душі”. В останньому вірші “Великої гармонії” “Confiteor” (“Визнаю”) надзвичайно важливе закінчення:

Сьогодні я сліпий мов літом,
Покінчив молодечі штукарства та герці,
Погодився з Богом та світом
І знайшов досконалу гармонію в серці.

Наступна збірка у доробку Антонича – “Три перстені” (1934). За цю книгу автор одержує літературну нагороду львівського “Товариства письменників і журналістів”, патроном якого виступав Митрополит Андрей Шептицький. Віршів, безпосередньо пов’язаних із Святим Письмом, тут майже немає. В поезіях “Різдво” та “Коляда” євангельські джерела дещо стилізовані, дію автор переносить на український ґрунт, маленький Бог народжується “в лемківському містечку Дуклі”, це символічне Різдво. Саме тому тут замість трьох царів приходять “лемки у крисанях”, а теслі “тешуть зі срібла сани”, але у цій ідилії приховано натяк на трагічну долю маленького Дитяти і саме тому плаче Ясна Пані.
У “Книзі Лева” (1936), як підмічає М. Ільницький, “постійно відчувається присутність Того, що створює і винищує світи, гасить ночі і світить свічі днів”. Про це говорять заголовки поезій: “Даниїл у ямі левів”, “Самаритянка біля криниці”, “Балада про пророка Йону”. Поет одухотворює природу біблійною символікою. Саме про це йдеться у віршах “Скарга терну” та “Терен співає”, які становлять своєрідний диптих, побудований за принципом протистояння. Вірш “Скарга терну” закінчується такими словами:

Щоночі скаржиться рослинним болем терен,
Що мусів він колись чоло Христа колоти.

Віршеві “Терен співає” автор надав форму сповіді:

…не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,
а я – покірний терен, покруч дерева приземний,
нелюблений, погорджуваний, сірий і буденний,
зазнав найвищої із ласк – чоло вінчати Боже.

В останніх двох збірках Антонича – “Зелена Євангелія” (1938) та “Ротації” (1938) релігійні мотиви присутні асоціативно.
В “Зеленій Євангелії” автор акцентує на тематиці Благовіщення та Воскресіння у поезіях “Перша глава Біблії”, “Міф”, “Дім за зорею”, “Епічний вечір”.
Мотив катастрофізму пронизує багато віршів у останній збірці “Ротації”, передчуття апокаліпсису вчувається у віршах “Кінець світу”, “Сурми останнього дня”.
На різних етапах своєї творчості Антонич звертався до образу Діви Марії, і з кожним віршем осягнення особи Матері Божої стає глибшим та різнобічним. У віршах “Спасай, Царице!” та “Прославлена Мати” Цариця неба постає у всій величі та красі, Мадонну зображено на фоні мальовничих українських пейзажів, вона стає частиною лемківського світу. В іншому вірші Діва Марія зажурено блукає по урбанізованому комуністичному місті.
Мелодійність і пластика поезій Антонича завжди приваблювала композиторів, багато віршів покладено на музику, адже сам поет вважав Бога митцем – поетом, композитором, диригентом Всесвіту, ось деякі з них – “Коляда” (муз. В. Жданкіна), “Скорботна мати” (муз. М. Бурмаки), “Гірка ніч” (муз. І. Майчика).
Перегорнувши сторінки поетичних збірок Б.-І. Антонича, розуміємо, що його творчість нерозривно пов’язана з Біблією, матеріалом для його поезій стали старозавітні міфи, канонічні Євангелія і навіть апокрифи. Ці вірші завжди сприятимуть утвердженню християнської моралі та патріотизму, яких так бракує у сучасному суспільстві.