Недарма кажуть, що будь-яку справу потрібно робити з бажанням та любов’ю. Тоді і результат буде, і задоволення від зробленого. Ця теза особливо стосується такого виду діяльності, як рукоділля. Наші українські жінки люблять в’язати, шити, вишивати. Такий вид рукоділля, як вишивання вимагає великої клопіткої праці й терпеливості і, нарешті, вміння.

Ярослава Боцій з Інджії вишиває від ранньої молодості. В її родині жінки любили вишивати і ця любов до вишивання передавалася з покоління у покоління.
– Де Ви навчилися так вишивати? – питаємо п. Ярославу.
– Я вишивала ще дівчиною, – говорить вона. – Жили ми в Боснії, у селі Вучіяк біля Прнявору. Любов до вишивання перейняла я від своєї мами Анни. Мама моя народилася в Україні в селі Лука Мала. До Прнявору перебралася разом з батьками в 1929 році. В 1930 році вийшла заміж за Михайла з родини Сербай з Вучіяку. У Вучіяку тоді жило багато українських родин: Курнійові, Король, Якимів, Петришинові, Свідерські та ін. Гарне то було село, близько Прнявору. До церкви ми ходили до Прнявору. Уже тоді в Прняворі діяло українське товариство. Вишивали у Вучіяку багато. Також пряли. Зими тоді були великі і довгі. Дівчата й жінки збиралися разом, пряли і вишивали, співали. Полотно своє робили, потім його вибілювали і шили лляні сорочки. Сіяли льону багато.
Після війни в 1944 році ми перебралися до Інджії. Тут я почала працювати на фабриці. В Інджії вийшла заміж за Стефана Боція, народила двох дочок – Надію і Віру. Як вийшла заміж і діти були малі, тоді почала багато вишивати. Тоді багатo вишивали на мішковині. Вишивали квіти, пташок, різні геометричні узори. Вишивали завжди хрестиком, а узори одні від інших відшивали.
– Скільки часу Ви витрачаєте на ту чи іншу вишивану роботу, адже така праця вимагає підвищеної уваги, гострого зору та посидючості?
– Річ у тім, – розповідає Ярослава Боцій, – що кожна робота по часу просувається по-різному. Одну вишивку можна зробити на одному диханні, а інша вже йде повільніше. Деколи вишиваю цілий день, думаю собі, ну ще трохи повишиваю, ще трохи і не зауважу, що вже пройшов обід і звечоріло. На мою думку, вишивання любить терпеливість і посидючість. Це потрібно робити від душі. Тепер вишиваю молитву “Отче наш” собі і своїм дочкам. Коли вишивала перший раз, то повільно йшло, а другий вже набагато скоріше йде.
За словами Ярослави Боцій, вишиває вона тоді, коли є натхнення, і тоді не покидає вишивання до пізнього вечора. На її думку, цьому виду рукоділля практично неможливо навчити. Вона вважає, що коли у людини є бажання до чогось, то вона сама зуміє навчитися.

Ярославина мама Анна багато вишивала до церкви. Вишивала вже в старшому віці й ніколи їй не було важко вишивати. І по сьогодні церкву “Успіння Пресвятої Богородиці” в Інджії прикрашає вишиття Анни Сербай: хоругва і обруси. Цю традицію вишивати до церкви продовжили і дочки Анни – Ярослава і Надія.
– Також моя дочка Надія вишила набір вишиття до церкви синім і червоним кольорами, – говорить п. Ярослава. – Надя закінчувала його вишивати вже в Канаді. Надя дуже любить вишивати, напевно, цю любов до вишивання перейняла від мене. А почала вишивати ще як навчалася у гімназії. Зараз вишиває “Тайну вечерю”, хоча має дуже мало часу, бо працює в клініці. Тепер виповнилося сім років, як Надя з чоловіком Іллею Явний і дітьми Ганною та Іваном виїхали до Канади. Дуже скучаю за ними, особливо за онуками. Два рази була в них, побачила, що вони гарно там влаштувалися. Живуть в місті Бурлінгтоні, працюють. У Канаді живе дуже багато українців. Всі вони часто збираються, мають українську церкву.

Пані Ярослава розказує, що її онука Ганя більше любить в’язати. А діти від другої дочки Віри – Марія і Єлена – навчаються у вищих навчальних закладах у Земуні й Новому Саді і не мають багато вільного часу. Розказує також, що наші українські жінки, де б не жили, люблять вишивати. В цьому вона переконалася, побувавши в Німеччині, Франції і Канаді.