Крокуючи по-військовому, колона пенсіонерів у бездоганній уніформі гордо заспівує гімн України. З часу незалежності України ветерани Української Повстанської Армії збираються з нагоди традиційного вшанування пам’яті УПА на заході країни. В цьому реґіоні, який впродовж своєї історії розривався між різними могутніми завойовниками, колишніх вояків вважають героями, а вулиці міст носять ім’я їх славетного командира, Романа Шухевича. Але, незважаючи на їхній подвиг, в більшому масштабі вони так і не були удостоєні почестей, якими прийнято вшановувати колишніх воїнів. Рух спротиву, що виник в 1942 році в цій частині України, яка традиційно є націоналістичною, згодом перетворився на справжню військову силу боротьби проти двох найбільш нищівних тоталітарних режимів XX-го століття. Коли в 1944 році війська Червоної армії захоплюють захід України, українські повстанці кидають виклик не тілки нацистським, але й радянським окупантам, щоб захистити незалежність своєї краïни та свою свободу. 
Підривна сила УПА ґрунтується на саботажах, засідках, розвідці й вбивствах чиновників. Армія завдає серйозних втрат ворогу, що блукає в нетрях лісів і Карпатських гір. У цих вигідних для них умовах бою українські партизани користуються підтримкою населення й мають ефективну мережу таємних органів. Не маючи будь-якої закордонної допомоги й важкої техніки, вони використовують відібрані у ворога боєприпаси та військові форми. Їхня боротьба за свободу притягує до їх лав людей інших погноблених народів. Ця скромна армія налічувала близько 100 000 чоловіків і жінок у 1944 році. В той час, коли Москва знищує осередки опору в Польщі, в Румунії, в Угорщині й у країнах Балтії, УПА не може допустити, щоб Україну поглинув радянський простір і стає однією із найважливіших сил спротиву режиму в післявоєнний період.
Українські макізари переходять у стан холодної війни воюють в період холодної війни й отримують у своїй боротьбі проти Москви підтримку від британських та американських таємних служб. Але по той бік Залізної завіси справа української незалежності залишається в тіні, в той час, коли загони НКВД висліджують партизанів УПА до Центральної Європи. Полонених вояків і тисячі українських громадян піддають тортурам, депортують  в Сибір або страчують.
Щоб швидше винищити ненависну йому армію, НКВД відряджає своїх людей, переодягнених у солдатів УПА, щоб ті чинили масові погроми по українських селах. Воно також розраховує на своїх шпигунів, засланих у бунтівну армію, серед яких – відомий британський подвійний агент Кім Філбі. Врешті-решт затятість НКВД таки дасть свої результати у 1950-му, коли головний стратег УПА Роман Шухевич загине, потрапивши в засідку. Останні загони складуть зброю в середині 1950-х років. Президент Франції, Шарль де Голль, сказав про них : «Якби у французької армії був такий дух, як в УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію».
Однак, їхня боротьба, що залишилась непоміченою в загальній суматосі історії, ніколи не була визнанa офіційно, а зовсім навпаки… Комуністична пропаганда, що створила радянський міф про «Велику Вітчизняну війну» вшановує героїв Червоної армії, одночасно виливаючи бруд на українських «буржуазних націоналістів». Не вписуючись в офіційну лінію партії, феномен УПА в радянській історіографії порівнюється з бандою “зрадників” чи “озвірілих нацистських злочинців”.
З часу незалежності України в 1991 році підручники історії й український фольклор відкрито вшановують відвагу національно-визвольної армії та її героїв. Однак, роль Української Повстанської Армії залишається неоднозначною у поділеному суспільстві. Символ незалежності на заході України, УПА сприймається як втілення зла на сході, в реґіоні, який дивиться в бік Москви, і заселений значною кількістю російської меншини.
Намагання офіційно її реабілітувати розбурхують пристрасті на найвищому рівні. Коли президент Ющенко пропонує в  жовтні 2006 року надати ветеранам УПА статус «борців за свободу» і ті ж самі соціальні пільги, що й ветеранам Червоної армії, у справу втручається Москва й заявляє про антиросійську пропаганду.
На вулицях Києва вшанування пам’яті УПА викликають справжні баталії між прихильниками обидвох таборів. Проросійські сили України, в перших рядах яких – Комуністична партія України, люто опираються українським «націоналістам», а ідеологічна прірва між цими двома силами робить шанси на примирення майже неможливими. 
У цій наелектризованій атмосфері, ветерани УПА мусять вдовольнятися пенсією розміром 40 доларів на місяць і не прагнуть медалей, незважаючи на те, що поламано не одну тисячу життів. Після багатьох років сталінських репресій і ув’язнення в Гулазі останні з воїнів цієї незвичайної армії, що залишилися в живих, мріяли про незалежну Україну. З 1991 року вони почувають себе зрадженими тут, у молодій українській державі, все ще нерішучій щодо власної історії.