З перших днів, відколи о. Стефан Пітка став парохом греко-католицької церкви Вознесення Господнього у Сремській Мітровиці, він частенько приходив до нашого дому, до сім’ї Івана і Марії Ляховичів. Отець Стефан мого батька називав вуйком і з того я зрозумів, що я з ним двоюрідний брат. Моя мама Марина о. Стефана дуже шанувала, вона була ведучим співаком у церковному хорі.
У моїх перших спогадах про о. Стефана Пітку пам’ятаю його, як молодого чоловіка з чорною борідкою, і ще з того часу у моїй пам’яті бачу його усміхнене обличчя і позитивну людину, яка завжди готова до приємної розмови.
Набагато значнішими для мене були пізніші роки, коли він мене післав до Риму на навчання в Українській Малій Семінарії. Навіть не потрібно говорити, які я там мав умови для навчання і що все навчився. Вже у семінарії я став свідомим українцем, навчився добре української мови, збагнув славну і тяжку історію українського народу. Вже там я прочитав багато українських книжок про козаків, про їх славні бої і проти кого боролися, і від кого звільняли свій народ. Я полюбив українську літературу, пісні, танці, красу українських звичаїв.
І сьогодні відчуваю вдячність до о. Стефана, коли пригадаю собі, що все я бачив у Вічному місті: всі історичні будинки, залишки старого Риму, церкви, базиліку св. Петра, більше разів побував у Папській державі Ватикан, співав у хорі Малої Семінарії Служби Божі по Радіо Ватикан, котрих слухали наші люди в Україні і Європі. Я більше разів мав нагоду бачити Святішого Отця Папу Римського, навіть ми, семінаристи, зробили спільну знимку з Папою. Для мене це ласка Божа - бути з Найсвітлішої пам’яті Преосвященнішим Кардиналом і Патріярхом УГКЦ Кир Йосифом Сліпим і брати участь у спільній Службі Божій, а також бути присутнім, коли посвячувався український Собор св. Софії у Римі, коли зібралися тисячі українських паломників з цілого світу.
Як це буває у семінаріях, раз на рік провадилися реколекції для семінаристів, і можете подумати як я почувався, коли побачив, що одного року приїхав о. Стефан Пітка викладати нам релігію під час тих реколекцій. Кілька уроків за чергою ми сиділи у церковці, а о. Пітка перед нами сидів і говорив. Він так уміло проповідував, усе вживаючи приклади з життя. Нам на тих уроках ніколи не було скучно і завжди дивувалися, як скоро вони проходили.
У пізнішому житті, коли був на Богослужіннях у Сремській Мітровиці, то для мене найцікавішими частинами Служби Божої були проповіді о. Стефана Пітки. Крім надхненного проповідування про віру він часто користав приклади з життя, і кожний парафіянин міг дістати пряму науку. Багато разів мені здавалося, що у своїх проповідях о. Пітка звертається точно особисто до мене, а й інші те саме відчували. Проповіді завжди тривали від 20 до 30 хвилин, а кожна була інакшою від попередніх. Мені і тепер ще жаль, що ми не записували ті проповіді, тепер мали б гарну збірку доброї поуки.
Не можу не згадати намагання о. Стефана порушити культурне життя у Сремській Мітровиці на один окремий спосіб. Він запрошував українські ансамблі виступити у Сремській Мітровиці. Маю відео-запис з одного такого виступу. 29 травня 1997 року у міському театрі ім. Добріци Мілутіновича був представлений ціловечірній концерт ансамблю танцю і пісні «Зарево» з м. Донецьк, Україна. Зал театру був переповнений, а глядачі щиро вітали український ансамбль, який нагородив їх прекрасними танцями і піснями. Вони зверталися до глядачів українською мовою, а перекладав о. Стефан Пітка. Наприкінці концерту представники міського уряду подякували гостям і обдарили їх принагідними подарунками. Такий жест о. Пітки додав сили мітровацьким українцям і пригадав їм яка гарна українська культура.
І ще один такий жест мені залишився у пам’яті, але не пригадую, коли точно це було, та знаю, що було пару років перед цим концертом. Отець Пітка запросив до Сремської Мітровиці капелу бандуристів, які дали концерт у греко-католицькій церкві Вознесення Господнього, а члени цієї капели ночували по українських домах. Це було на Різдво, бо коли до нашого дому прийшло кілька членів, пригадую, що прекрасно колядували.
Отець Стефан Пітка приманив мене до культурної праці і ввів мене у коло українських активістів Воєводини. Я став активним членом Товариства української мови, літератури і культури Воєводини (згодом «Просвіта»). Пізніше о. Стефан мене заохочував і помагав відновити активність «Коломийки» у Сремській Мітровиці. Багато репетицій ми мали у домі о. Стефана і ніколи не відчули, що йому заважає. Він радів кожній людині, яка заходила до його дому, і багато разів я бачив, з якою повагою до нього приступають люди, навіть і значні посадовці з міста.
Багато разів о. Стефан говорив зі мною про проблеми парафії, про те, як він вимагав від держави, щоб повернули відібране майно парафії. Я певно знаю, що о. Стефан серйозно думав про завалення старої шопи у церковному подвір’ї та на її місці збудувати будинок - зал для різних потреб парафії. Він для цього навіть і кошти готував, але несподівана його смерть не дала можливості ані почати зі здійсненням цього задуму. Кілька років по смерті о. Стефана парафіяни разом з новим парохом о. Михайлом Режаком розпочали і збудували прекрасний зал, який тепер користають парафіяни на різні церковні, громадські і культурні потреби.
Найбільше о. Стефану я вдячний, що вже два рази побував в Україні і побачив визначні місця: Львів, собор св. Юра, гроби Патріярхів Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого, Зарваниця, Почаївська лавра, Личаківський цвинтар у Львові. Відвідав багато музеїв, таких як Шевченківський гай у Львові, а такий подібний і в Ужгороді. Я відчув дух України і ходив по землі, де народилися мої пращури.
Коли нам прийшлося призбирувати підписи для реєстрації українського культурного товариства, то я просив дати підпис і о. Стефана, а він на це відповів: «Я на це чекаю роками!», і зразу підписав. Отець Пітка розумів, що нам у Сремській Мітровиці конче потрібне товариство, але не бажав на це нас силою нагнати, а чекав, щоб це народилося саме, і тоді буде більше вартувати і певніше обстоїться. Ми обоє навіть радилися, яке ім’я дати товариству.
Я і тепер, коли роблю щось на культурній ниві чи у житті парафії, часто запитаю себе, що б на це сказав о. Стефан, чи був би вдоволений і що би порадив. І часто відчуваю ту порожнечу, не щоб шукати поради і помочі, бо багато того ми навчилися від нього за життя, але щоб поділитися радістю, коли щось нам вдалося добре зробити.
