Дружні сайти
unr
Національна рада української національної меншини в Сербії (засновник)
 
grb Republike Srbije
Уряд Республіки Сербії
 
grb Vojvodine
Виконавча Рада АК Воєводини
 
grb Ukrajine
Посольство України в Сербії
 
prosvita
Товариство української мови, літератури і культури „Просвіта”
 
uvkr
Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР)
 
uwc

Світовий Конґрес Українців (СКУ)

 
eku
Европейський Конґрес Українців (ЕКУ)
 
kanal 5
5 Kанал
 
duda
ДЕРЖАВА УКРАЇНА – ДІАСПОРА
 
1
Інформаційне національне агентство Сербії Танюг

Content on this page requires a newer version of Adobe Flash Player.

Get Adobe Flash player

Рік: 8
Номер:89
20 листопад 2012 р.
KУЛЬТУРА - ТРАДИЦIЯ
ВИДАТНІ ПОСТАТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

100-ліття від дня народження А.С.Малишка

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши у 1932р. Київський інститут народної освіти, працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом.
У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах "Молодий більшовик" та "Глобус".
Протягом 1941 р. - 1944 p. поет служив військовим кореспондентом у газетах "Красная Армия", "За Радянську Україну", "За честь Батьківщини", де виступав і як поет, і як публіцист.
Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів "Україно моя!", написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. "Україно моя!" — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни, пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни.
Новий етап у творчості поета починається із середини 50-х pоків. У збірці "Що записано мною" (1956 р.) містяться тексти відомих пісень: "Знову цвітуть каштани", "Пісня про Київ", "Як на дальнім небосхилі"; у збірці "Серце моєї матері" (1959 р.) - "Пісня про рушник" та "Ми підем, де трави похилі" (справжній ліричний гімн молодості, коханню); у збірці "Полудень віку" (1960 р.) - "Вчителька"...
17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер.
За своє життя поет видав близько сорока збірок. Не всі вони мають однакову художню цінність. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні.
А. Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але особливо плідно, починаючи з 1949 року (від першої пісні «Колгоспний вальс» і до останньої - «Стежина») - з композитором Платоном Іларіоновичем Майбородою, створивши понад ЗО пісень. Ось деякі з них: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька».
Перед війною А. Малишко надрукував поеми «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». Всі вони були присвячені минулому українського народу. Спробою розгорнути панораму характерів, розкрити витоки патріотичних почуттів, цільність і висоту морально-етичних критеріїв був цикл повоєнних поем: «Сини», «Любов», «Прометей», «Жива легенда», «Марія», «Це було на світанку». І хоча поет, зважаючи на тогочасну політичну ситуацію, не завжди міг відкрито виявити свої погляди на минуле України, він постійно звертався до історичної тематики.
Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і суттю його мислення.
Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все.
У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.
І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.

Наталія Маркевич