Српски
1
Дружні сайти
Національна рада української національної меншини в Сербії (засновник)
 
1
Уряд Республіки Сербії
 
1
2
Виконавча Рада АК Воєводини
 
1
Посольство України в Сербії
 
Товариство української мови, літератури і культури „Просвіта”
 
Українська Всесвітня Координаційна Рада (УВКР)
 

Світовий Конґрес Українців (СКУ)

 
Европейський Конґрес Українців (ЕКУ)
 
5 Kанал
СПОГАДІ
50 РОКІВ ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ

Спогади Марії та Ярослава Ільчишин

У Сремській Мітровиці живе українська родина Марії та Ярослава Ільчишин. Вони є зразковими українцями, цього року їм виповняється 50 років подружнього життя.
І Марія, і Ярослав були членами групи співаків джерельних пісень в ансамблі “Коломийка” від самого заснування 1979 року, а Марія є членом цієї групи і сьогодні.

Вони є активними членами Товариства плекання української культури “Коломийка” і активно беруть участь у всіх заходах цього Товариства. Якщо не беруть участь як учасники програми, то обов’язково присутні між глядачами, якщо десь їздиться, і вони обов’язково їздять. Порядно відвідують Богослужіння у нашій церкві, а й своїх дітей виховують у такому дусі.
– Звідки ваші предки приїхали з України і коли?
Марія:
– Моя мама народилася 1903 року десь біля Тернополя в Україні, а приїхала до Боснії, як мала рік. Тато народився у Боснії. Я з родини Заволодні, а ми жили в селі Ґаєва в Боснії. Пригадую собі, як одного разу я домовилася з товаришками і товаришами піти після Служби Божої на музики, а потім піти до Лішні до знаного фотографа Володимира Мислевича, щоб зробив нам фотографію. Мій брат зробив собі кузню у селі Ґаєва і робив у ній як коваль. Це могло бути десь близько 1947-48 року.
– А коли Ільчишини прийшли з України?

Ярослав:
Мама приїхала з Бразилії, а тато з України.
– Ваша сестра Софія у своїх спогадах говорила, що вони йшли кудись водою, коли доселювалися.
Ярослав:
– Баба перше була в Бразилії. Мамині родичі переселилися до Бразилії. Вони там жили більше років. Моя мама там і народилася, а мала п’ять років, коли вони переселилися до Боснії. Баба десь в дорозі по морю вмерла. Її тоді впустили в море з корабля, бо їздилося довго і не було де поховати.
Мої тато Йосип Ільчишин був у Діброві, з Діброви перейшов до Прнявора, а не знаю, з котрого місця прийшли з України, але як приїхали з України, вони жили у Діброві. З Діброви прийшли на Околицю, там одружився з мамою. Дівоче прізвище моєї мами було Коржан. Там і я народився. А то колись люди були веселі, тяжко жили, але були веселі.
– А тепер поговоримо трохи про ваше життя в Шашінцях.

Марія:
– Ми до Шашінців переселилися 1956 року і там жили, а Славко прийшов ще скоріше, я віддалася за нього 1957 року. У Шашінцях 1959 року я вчилася на кравця, були організовані курси, які тривали 6 місяців, хто хотів, той записувався, нас більше жінок вписалися. У Шашінцях народилися наші діти.
– Чому до Шашінців ви поселилися?
Одні одних тягнули. Там було більше праці у господарів. Мусили з чогось починати, від чогось жити. До Шашінців найбільше йшли за роботою, одні за одними. У Шашінцях нас двоє купили якусь хатину та добудовували. Пізніше Славко дістав пляц від підприємства на відплату, тут, де ми тепер у Мітровиці і зробили хату, усе брали кредити. Домашні старожили нас називали “русами”. Ми для них були “руси і рускині”.

Ярослав:
– Вони казали: “Прийшли “руси” з куферком, а зробили хати і більші за наших, а ми тут вже роками”.Мурувалися хати найбільше толокою. Помагали українці одні одним. Досить наших українців, яких я знаю, собі придбали мотоцикли і возилися ними, об’їздили цілу Воєводину, і до Боснії їхали.
– Чи існувало яке розважальне життя ?
Марія:
– На початку було, робили танці, а Стево Райц грав на гармоні. Він був перший музикант, а пізніше кум Причепа.Ми у Шашінцях мали організацію, а не була тільки українська. На нас скаржилися до суду і Општини, бо ми робили танці, а не наплачували, а вони не мали відвідувачів у будинку молоді.
Ярослав:
Це так робилося і в Боснії, один візьме шапку і каже: “Ану, хлопці, кожний по динар, по два”. Назбираємо і дамо музикам, щоб хлопці щось випили. Так само і в Шашінцях, грав Стево Райц, і нам було файно, ми його запросимо, назбираємо тих динарів, купимо півлітри-літру горілки. І він вип’є, і дамо йому якийсь динар. І йому було добре у товаристві, і нам файно.

Пізніше люди знаходили працю на фабриках у Мітровиці. Так, 1961 року ми поселилися, а найбільше через дітей, бо мусили йти до школи, якої у Шашінцях не було. Я свій цілий робочий вік, 38 років провів на підприємстві “Мітрос” у Сремській Мітровиці.
Петро Ляхович
30 березень 2007 р.
Номер: 21
Рік: 3
1