- Сатирична сценка -

Після усіх прогонств у солдатчину, в тюрмах і в’язницях, заборон писати й малювати, заборони жити в Україні, Тараса Григоровича Шевченка поселили в Петербурзі, столиці царської імперії Росії. Це зробили, щоб його ізолювати від найширших верств населення в Україні, впливу його гострого слова та їдкого пера – з одної сторони, та легшим способом тримати під контролем i “на оці” та гальмувати з боку імперії особу, яка має неабиякий вплив на мрії народу про волю і бажання бути “свій на своєму і господар своєї долі”.
Після помітних частих протестів Шевченка перед пам’ятником царя Петра І, сатирична сценка на одному з допитів слідчого у Петербурзі.

Слідчий: (входить авторитарно на сцену, з великим пузом, нервово) Ти йому все даєш, всі привілеї, і квартиру, і їдло, і зарплату, лише, щоб нічого не робив, а він знову гризе. Що то за біда від чоловіка? Ну, давай, давай! Зараз його прочіхаємо. Стерво хахолське! Прошу, заходьте!
Тарас: (Жандарм підводить Шевченка) На ваше желание зустрітися зі мною, пане коменданте.
Слідчий: Давай, давай, без епітетів. Я з вами маю серйозну розмову.
Тарас: Розмови двох серйозних людей все бувають серйозними. Слухаю вас, пане коменданте.
Слідчий: Як ви, Тарасе, дійсно мене вважаєте серйозною особою, то спасибі. Але доноси на вас, оскільки точні, я не вважаю серйозними.
Тарас: Про які доноси слово, пане коменданте?
Слідчий: Прошу за протоколом. Какая ваша фамілія?
Тарас: Погано, дуже погано, пане коменданте. На Україні все погано. А тут я своєї фамілії не маю.
Слідчий: Не робіть з мене дурака. Ви знаходитеся в Расії, і тут ґаспада повинна знати язик матушки. Я вас питаю: ім’я, по батькові і прізвище. Для протоколу. І нє вазможно посміхатися.
Тарас: Ізвініте, пан комендант. Тарас Григорович Шевченко. Родом із села Моринці, Київська губернія, Україна.
Слідчий: (з цинізмом) Ха-ха-ха! Та какая там Україна, то Окраїна матушки Расії. Ми вам хазяйство ведем, ми вас хлібом годуємо, від татар вас захищаємо. Від Льодового до Чорного моря все є матушка Расія, а ви, малороси, тільки би Україну з нашої губернії хотіли зробити.
Тарас: (зі сарказмом) Так, так, правда ваша. Так нас захищаєте, що нас повні ваші каземати.Так нас годуєте, що ми, “окраїнці”, вам лише кістки свої залишаємо. І ваш світлий Петербург на козацьких кістках збудовано.
Слідчий: (жорстоко) Не гризи, стерво хахолське. Світлий Петербург вдячний великим вождям, що такий город збудували. (допитливо): І ви часто перед пам’ятником його превасходства стоїте. З вдячності до його величі вкланяєтеся?!
Тарас: (сумливо) Ой, так, так. Стою, і вкланяюся – проклинаю. (в бік) Тьфу, тьфу, тьфу...
Слідчий: Що такоє, ви що? Ви на когось спльовуєте?
Тарас: (переконливо) Та, ні! А то в нас, українців, добрий звичай, коли ми комусь або чомусь дивуємося, щоб не врікти, кажемо: “Нівроку”! і спльовуємо: тьфу, тьфу, тьфу...
Слідчий: (ніби не зрозумів, із захопленням) О так! Величний пам’ятник. І на якому пише: “Петру Первому – Екатерина Вторая”! І латинською мовою, щоб весь світ знав. Їй величність, імператориця Екатерина Друга спорудила пам’ятник царю всієї Расії Петру Первому. По ньому наш світлий город зветься “Петербург”.
Тарас: Так, так, пане коменданте. Але весь світ знає, що цей пам’ятник на наших, як ви кажете, “хахолських” кістках лежить, потом і кров’ю козацькою заллятий. Це той Петро Первий, що розпняв нашу Україну, а Екатерина Вторая доконала вдову-сиротину! Еге ж, я там часто стою і долю проклинаю. “Україну знову запрягли в ярмо неволі”! Тому я там часто стою!
Слідчий: (ніби попарений) Чить, гадюго! Знову гризеш, собако хахолська! Геть, з мого кабінету! Ще побачиш ти своє!
(Жандарм Тараса швидко відводить зі сцени)
Слідчий: (до публіки, цинічно) Незахвалник! І такі державу хочуть?! Буде їм... Україна! (показує дулю).

(Виходить зі сцени)