Зберегти традиції і звичаї свого народу, своїх предків далеко від рідного краю, в іншомовному оточенні, коли вже пройшло більше століття від часу доселення на ці терени, – завдання нелегке. В основному це завдання зберегти звичаї наших батьків і дідів від забуття і передати наступному поколінню лежить на жінках. Вони є тими, хто свято зберігає наші українські традиції в родині.
Незважаючи на невблаганні процеси асиміляції, наші люди прагнуть зберегти в своєму домі українську мову, народні звичаї, культурні, мистецькі та побутові традиції, зрештою, свою національну самобутність. У місцях, де проживає багато українців, легше боротися з такими проблемами, але в місцевостях, де живуть поодинокі українці, з часом забуваються і рідна мова, і звичаї. Але зустріч з жителькою невеликого села Нові Карловці недалеко Інджії переконала нас, що кожна людина по-своєму зберігає традиції своїх батьків, незважаючи на те, в якому середовищі проживає.
За даними останнього перепису, в Інджії і у навколишніх селах проживає 422 українці. Але за деякими дослідженнями і за записами у церковних книгах українців в общині Інджія набагато більше. В кожному селі даної общини проживають українці. За словами корінних жителів Нових Карловців українські сім’ї в минулому в цьому селі не проживали. Тепер у Нових Карловцях проживають декілька українок, які доселилися в це село після одруження.
 |
|
Славіца Вуйчич, дівоче прізвище Білоус, народилася в Інджії, де її батьки Марія і Франко Білоуси переселилися кінцем 60-х років з Боснії. З Боснією Славіцу пов’язує багато гарних спогадів, тут довгий час проживали її баба і дід (родина Рупа) і тут Славіца в дитинстві провела багато часу. Рідний брат її мами Антін Тарасенко служив священиком на парафії у Тернополі, де проживало чимало українців. У домі баби Галі Рупи, а також у сім’ї вуйка Славіца навчилася українських звичаїв і традицій. На питання, де так добре навчилася говорити українською мовою, Славіца розказує:
– Українську мову знаю, відколи себе пам’ятаю. Українську мову не можна забути, як один раз вивчиш, ніколи не забудеш. Можна забути деякі назви і вирази, але мову ніколи. Я вважаю, що кожний народ повинен зберігати свої звичаї, свою мову. Народ, який забув свої звичаї, традиції і мову, втратить свою ідентичність, забуде самого себе. Говорити українською мовою навчилася змалку, бо тато і мама в хаті говорили по-українськи. А мої баба і дідо жили у Дабраку, після смерті діда баба переселилася у Козаревац, де жило чимало українців. Я багато часу була з бабою, так що добре вивчила українську мову. Там, у Козаревці і Тернополі, де мій вуйко Антін Тарасенко був священиком, я пізнала і багато українських звичаїв. Ще дотепер зберігаю український Буквар, з якого вчилася читати. Моя сестра з Вербасу пізніше навчалася на факультеті в Баня Луці, і тоді ми ще більше познайомилися з українською культурою. Тут, у Баня Луці я перший раз побувала на українському балі разом з молоддю з Тернополя.
Звичаїв і традицій Славіца навчилася від своїх родичів, а багато того від баби Галі, і вважає, що свої звичаї треба передавати з покоління у покоління.
– Баба походила з Лішні з сім’ї Родакевичів. Вона дуже любила вишивати. Сестра, як навчалася у Баня Луці, принесла з Товариства ім. Т. Шевченка український вишитий костюм, і баба повишивала нам такі костюми. Ми маємо багато вишиття у хаті. Також баба багато вишивала на парафію в Тернополі і до церкви в Інджії. Змалку нас батьки навчили ходити до церкви. Свої звичаї треба передати дітям. Мій син Іван має 22 роки і він не знає говорити по-українськи, але добре розуміє і знає українські звичаї.
Славіца жаліє, що в селі немає українців, немає з ким спілкуватися по-українськи. Але в Інджії зустрічається з українцями. Згадує, що як навчалася в середній школі з групою української молоді, то якийсь час їздила на заняття з фольклору в Товариство “Коломийка” у Сремську Мітровицю. Було багато задумів і розмов, щоб організувати таке Товариство і в Інджії. Але пізніше, після закінчення середньої школи, всі розійшлися різними шляхами. Славіца вийшла заміж, пізніше разом з чоловіком Райком у 1989 році придбали будинок у Нових Карловцях і відкрили свою пекарню. Каже, що працювати мусить багато, але вона любить свою роботу і задоволена нею. На питання, чи випікає і дещо за українськими рецептами, Славіца каже:
– Ми випікаємо, як звичайно, хліб, печиво. Щось особливо українське не печу, з українських страв варимо борщ, гречку і, звичайно, пироги. Мій син найбільше любить пироги. Моя мама часто варить пироги і ми часто йдемо до неї на пироги.
