Після трансляції по телеканалу УТ 1 репортажу про результат розгляду в суді моєї скарги про порушення моїх конститу-ційних прав, у сфері застосу-вання мов, Східноукра-їнським національним університетом ім. В.Даля, - до мене почали дзвонити кореспонденти з телекомпаній та газет, із проханням надати їм інтерв'ю по цій справі. Одна з кореспонденток запитала мене: де я народився й виріс? Я відповів, що у місті Суходільську Луганської області. Особиста обізнаність кореспондентки в тому, що в Суходільську майже всі спілкуються російською мовою, спричинила у неї, не аби яке здивування від моєї відповіді, і наступне запитання: - “ А, що ж побудило Вас перейти на українську мову спілкування, і так завзято відстоювати своє право на отримання вищої освіти державною українською мовою?” На що я відповів: - “Якось після певних доленосних подій, які діють на людину наче холодний душ, - я замислився: “Я українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою своїх батьків, навіть, два слова не можу зв'язати.” І тому, переді мною постало питання: “А чи вартий я, того, щоб називатися людиною”?  Після цих роздумів, я принципово перейшов, у межах України, на українську мову спілкування. Зрозуміло, що з деякими винятками, які бувають у кожному правилі”.
Наприкінці цього інтерв'ю, яке кореспондентка розпочала у мене брати російською мовою, а потім старалася спілкуватися зі мною українською, - кореспондентка висловила мені комплемент за добре володіння українською мовою, а після моєї подяки за комплемент, ще додала, що вона щиро висловила свій комплемент мені, і пообіцяла обов'язково вивчити українську мову.  Після мого побажання їй успіху у цій справі, кореспондентка, прізвище якої і з якої вона газети, я нажаль не запам'ятав, - запевнила мене, що це вона говорить не лише з етичних міркувань, а дійсно, їй стало соромно із-за свого поганого володіння українською мовою.
У кожної людини свої критерії, в усьому. Уже не перший рік, і не рідко, я бачу молодих людей, без наочних фізичних вад, які борсаються по смітниках. Вони також вважають себе повноцінними людьми. Тому відстоюючи своє конституційне право на отримання вищої освіти державною українською мовою, я нікому не нав'язую ніяких понять, а відстоюю, лише, своє природне право, на продовження й удосконалення культури й мови своїх батьків на історичній батьківщині своїх пращурів.
Наскільки, висловлені мною, мої уявлення про моральні й духовні критерії сучасної людини, відповідають критеріям сучасного українського суспільства, - покаже подальший розвиток і доля моїх правових претензій, на своє природне право: жити за волелюбними козацькими традиціями своїх пращурів і продовжувати розвивати їхню культуру й мову, - до суверенної і незалежної держави:  Україна.