Українська діаспора в Республіці Македонія на сьогодні залишається явищем мало дослідженим. Майже не існує друкованих матеріалів присвячених суто цій діаспорі. Виникає навіть питання: чи існує ця діаспора взагалі? Так, існує. І залишається утворенням може занадто маленьким, щоби викликати зацікавленість дослідників, проте різноманітним та цікавим для вивчання.

Основою цієї діаспори з різних історичних обставин стали білогвардійські біженці, більшість яких була русифікована, мала т.зв. «малоросійське» національне свідомлення та взагалі мало чим відрізнялась від інших підданих російського царського уряду. Проте, до Македонії прибули й українці з високим рівнем національної свідомості: йдеться про переселенців з Боснії, нащадки яких і сьогодні мешкають близь Дойранського озера. Мій шлях до українців Дойрану розпочався восени 2006 р. в Новому Саді. Під час розмови з Іваном Терлюком мені пощастило почути від нього про українців у цьому далекому куті Македонії. Пан Терлюк стисло розповів про досить значну за кількістю громаду уніатів, про релігійне життя яких колись дбав русинський священик Гербут.

Пetap Koшелні

Греко-католицька церква здавна була фундаментом єдності українців на югославських теренах, а для мене стала стежкою до дойранської громади. За допомогою українського священика Михайла Корцеби мені вдалось зустрітися в Скопьє з отцем Маріаном, який в свою чергу направив мене до отця Томи Ангелова – уніатського парафіяльного священика у македонському містечку Богданці, який і знайшов для мене необхідні контакти з тутешніми українцями. Разом з художником Олександром Сашею Ткаленко, македонцем українського «білогвардійського» походження, вирушаємо до Гевгелії та Богданців, де отець Тома вже чекав на нас і після щирих вітань повіз на очікувану зустріч. Не можу не зазначити, що з отцями Томом та Маріаном, македонцями, ми розмовляли українською мовою, що було дуже приємною для мене несподіванкою.
До населеного пункту Сретеново, розташованого в кілометрі від грецького кордону, шлях іде через Новий та Старий Дойран – невеличкі прибережні поселення. В Сретеново нас зустрічав разом зі своєю родиною дойранський українець Петар Кошелні. Пан Петар, хоч і не розмовляв українською, відразу з гордістю підкреслив своє українське коріння та вточнив, що балканські переселення його родини змінили його українське за походженням прізвище – Кошельний, або Кошельник.
Цікавою є історія переселення родини Кошельного до цього краю Македонії. Батько пана Петра, Микола Кошельний, родом з Тернополя, початково переселився до боснійського Мачіного Брда і вже потім переїхав у 1928 р. до Македонії. Сталося це за часів Королівства Сербів, Хорватів та Словенців, коли Македонія була Південною Сербією та коли її кордони масово заселялись «лояльними елементами» – здебільшого сербами. Так, сусіднє до Сретеново дойранське поселення під назвою Ніколіч було фактично засновано сербськими переселенцями. Пан Кошельний зазначає, що Сретеново також було засноване переселенцями, проте різних національностей, про що свідчить і назва цього осередку – від сербського слова сусрет, тобто «зустріч».
Долю Кошельних вирішила випадкова зустріч з одним білогвардійським офіцером. У 20-х рр. ХХ століття відбулось масове переселення білогвардійських біженців від більшовицької навали, а серед цих переселенців – число яких за даними сербського історика Мирослава Йовановича могло бути від 41 до 44 тисяч осіб (Досељавање руских избеглица у Краљевину СХС, Београд, 1996, 163-186) – було й значне число українських насильно рекрутованих селян, а також і донських козаків. Козаки тимчасово виконували різні види служби, серед яких було патрулювання шляхів та конвой тих переселенців, яких королівська влада переміщала до прикордонних районів. Серед таких переселенців опинилась і родина Кошельного. Одного разу, почувши російську мову від одного з козацьких офіцерів, пан Кошельний обізвався до нього – що було, можливо, його фортуною. Офіцер, почувши, що з ним розмовляє «земляк», по-товариські порадив йому залишитись у цьому місці, оскільки він не мав уявлення про кінцевий шлях переселення родин, які знаходились під його конвоєм. Разом з Миколою Кошельним та його братом Петром, у містечку залишились представники ще двох українських родин, за прізвищами Нагірний (Нахирни) та Режак. Таким був початок цього маленького українського осередку на прикордонних теренах Македонії.
Вражає національна гордість Петра Кошельного, який ніколи не соромився визнавати себе українцем – ні в переписах населення, ні в повсякденному житті. Українець зазначає, що його батько завжди мав намір зберігати свою рідну мову та викладати її своїм дітям, проте у тодішньому югославському суспільстві втілити це було нелегким завданням. Пан Микола навіть запроваджував імпровізовані церковні служби для співвітчизників та співав у місцевому клубі народні українські пісні. Нащадки цих переселенців вже меншим чином усвідомлювали своє коріння, але в родині Кошельних і сьогодні всі пишуться українцями.
Трагічна доля пана Петра зробила його інвалідом, – бомба, яка вибухнула в його руках, пошкодила йому руку та очі, – проте життєвій силі цієї людини може позаздрити будь-хто інший.
Петар Кошельний – знавець української громади на Дойрані. На його думку, в околицях озера сьогодні мешкають приблизно 20 родин в яких принаймні один член має українське походження. З цього числа, в 11-ти родинах (10 в Сретеново та 1 в Богданцях) українцем є чоловік, а в 9-ти родинах українкою є дружина; звичайно, йдеться про змішані подружжя. Враховуючи те, що кожна родина має приблизно двох дітей, можна стверджувати, що в околицях Дойрану на сьогодні приблизно 60 осіб можуть мати принаймні часткове українське походження.
Наведені дані залишаються орієнтовними та особисто неперевіреними автором, проте сам факт можливої присутності такого числа мешканців українського походження є без сумніву важливим.

Переконливі дані ми знаходимо на сретеновському цвинтарі. Це місце, як і саме Сретеново, є своєрідним, оскільки тут зустрілись душі мешканців багатьох національностей та всіх вір – православної, католицької, уніатської та мусульманської. Тут нараховуємо 13 українських імен на пам’ятниках: шестеро з родини Нахирни, четверо з родини Кошелни, троє з родини Режак. Цим результатом закінчуються перші мої дойранські відвідини. Через місяць мені знов вдалось побувати на Дойрані. Цього разу я зустрів пані Анку Нахирни та її дочку. Пані Анка не розмовляє українською, але добре її розуміє, оскільки її старенька мати (з якою нажаль не вдалось

Анкa Нахирни

поспілкуватись) завжди користувалась в родині рідною мовою. Батьки Анки, Васко та Марія, українські селяни з околиць Баня Луки, переселились в 1921 р. до Косова, а в лютому 1928 р. – до Сретеново (рік переселення співпадає з даними наведеними Кошельним). За спогадами Анки, в Сретеново в ті часи було шість українських хат, але не всі українські мешканці змогли й далі залишитись на цьому місці: в 1941 р. населення було вигнано зі своїх домівок болгарськими окупаційними військами і після того не всі сретеновці повернулись до колишніх вогнищ.
На запитання відносно причин переселення з Боснії, пані Анка відповіла, що її батьки втікали з неродючої боснійської землі; при цьому, переселенці навіть мали фінансову допомогу від уряду Королівства (напевно, державі було вигідно заселяти слабо розвинуті кордони працьовитими українцями).
Як бачимо, українська переселенська доля не оминула і цей далекий та мальовничий край. На цьому не закінчується історичний нарис про македонських українців, який варто було розпочати з розповіді про це містечко – унікального свідка присутності нашої східноєвропейської слов’янської цивілізації на просторі балканських слов’ян.