Видатний український композитор, музично-громадський діяч. Автор опер «Полонянка», «Кармелюк», «Іфігенія в Тавріді» та чотирьох дитячих опер, кантат, музики до вистав «Сватання на Гончарівці», «Гайдамаки», «Про що тирса шелестіла», солоспівів. Кращі хорові твори - «Сон», «Веснонько-весно», кантати «Шевченкові», «Єднаймося» - увійшли до скарбниці української класичної музики.
Кирило Григорович Стеценко народився у с. Квітки Черкаського повіту на Київщині в родині маляра. З 1892 року вчився у художній школі М. Мурашка і Софійській духовній бурсі у Києві. З 1899 року співав у хорі М. Лисенка, у якому пізніше був помічником дириґента. 1903 року закінчив Київcьку духовну семінарію і до 1907 року навчався в Музично-драматичній школі М. Лисенка. 1907 року заарештований за участь у громадській діяльності і висланий на Донеччину. У 1908 році повернувся зі заслання і викладав спів у Білій Церкві і Тирнові. 1911 року висвятився на священика і отримав парафію на Поділлі. З 1917 року працював у Києві в музичному відділі Міністерства освіти; організував капелу «ДУМКА», з якою подорожував по Україні. 1921 року знову на парафії в с. Веприку на Київщині, де й помер.
У травні 1982 року, до 100-річчя К. Стеценка, у Веприку було відкрито Меморіальний музей. Спочатку він діяв на громадських засадах, а з січня 1990 року почав діяти як державна установа.
У музеї зберігаються речі композитора: ікони, подаровані Кирилом Григоровичем учасникам хору Ганні і Петру Скрипченкам, стіл, виготовлений самим господарем, за яким він навчав сільських дітей нотній грамоті, портрет Тараса Шевченка, подарований учителю Стеценку вдячними учнями, підставка для квітів та інші речі.
Кирило Стеценко після своєї смерті залишив великі скарби світської і духовної музики. Він створив чотири кантати, понад п’ять десятків хорових творів, музику до ряду театральних вистав. Популярною стала його музика до п’єси «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, трагедії «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, музика до інсценізації поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». Важливе значення мають його численні обробки українських народних пісень.
Кирило Стеценко по праву вважається одним із фундаторів української духовної музики. Чільне місце в його творчості зайняло створення церковно-релігійних творів, основні з них: «Панахида», «Всенічна», три «Літургії», п’ять українських релігійних кантів, церковний хор «Хваліть ім’я Господнє», «Херувимська», «Милість спокою», «Хвалітесь, братіє» та ін.
У 2012 році минає 125-та річниця від дня народження Кирила Стеценка.

Народився 14 травня 1627 року в Чигирині в родині козака. Внук Михайла Дорошенка, гетьмана реєстрового козацтва у 1625-1628 роках. У двадцять років призначений козаком гетьманської сотні. Був освічений, добре знав латинську й польську мови, історію, мав добрий хист промовця, пройшов дипломатичну школу в Богдана Хмельницького, виконував важливі доручення гетьмана. 1649 року записаний до реєстру Війська Запорізького як писар Чигиринського полку. 1657 року Хмельницький призначив його полковником прилуцьким. Після смерті Богдана Хмельницького був на боці Івана Виговського, який виступив проти спілки України з Росією.
У 1660 році, ставши чигиринським полковником, Дорошенко разом з іншими старшинами домагається у Москви відміни деяких невигідних для України статей Переяславської угоди. На початку 1666 року на раді у Чигирині був обраний гетьманом Правобережної України. Ставши гетьманом, веде наполегливу боротьбу за возз’єднання Правобережної та Лівобережної України.
У боротьбі з поляками за Правобережну Україну з допомогою татар знищив загони Маховського на Поділлі та виступив проти війська Яна Собеського. Після антимосковського повстання на Лівобережжі, під час якого було убито Івана Брюховецького, ставленика Москви, 8 червня Дорошенка було проголошено гетьманом України по обидва боки Дніпра.
У 1675-1676 роках, під час битви за Чигирин, Дорошенко опинився на боці турків і змушений був воювати проти козацького війська, підвладного Москві. Зрозумівши безнадійність ситуації і хиткість свого становища, він у вересні 1676 року складає свої повноваження і здається московському урядові. Відтоді аж до гетьманування Івана Мазепи Україна не мала більше зверхників, які б так палко й послідовно обстоювали ідею державної самостійності.
Петро Дорошенко став гетьманом у критичній ситуації, коли Україна, після марних намагань Івана Виговського і Юрія Хмельницького зберегти залишки державного гетьманського устрою й цілісність української території, опинилася у вирі спровокованого польським та московським урядами протистояння правобережної та лівобережної старшини.
Надзвичайними зусиллями Дорошенкові на короткий час вдалося згуртувати навколо себе частину козацької старшини, зміцнити державні інституції і знайти оптимальний варіант узгодження своєї влади і влади старшини скасуванням інституту чорних рад. Однак спілка з ненависними більшості українського населення «бусурманами» підірвала владу Дорошенка і його популярність серед народу.