Ще вчора літнє сонце тішило теплом. А сьогодні від самого світанку небо вже заволокло олов’яними хмарами, що розплакалися затяжним дощем. Сотні й сотні парасоль піднялися над головами людей, які зібралися в урочищі „Бичова” неподалік райцентру Монастириськ, що на Тернопіллі. Уже вдев’яте зазвучали позивні Всеукраїнського фестивалю „Дзвони Лемківщини”. До того це свято проводили на початку червня. Та завжди дошкуляли дощі. На Монастирищині навіть запобутувало нове повір’я: „Якщо засуха, скликайте „Лемківську ватру” й дощі підуть”. Чесно кажучи, організатори фестин хотіли сонячної днини. Тож перенесли цього року зустріч лемків на серпень. Але марне – природа все-таки розпустила свої довгі мокрі коси. І десь усі вже зійшлися на думці: це ллються сльози гіркоти насильного переселення й водночас радості теперішнього єднання лемківського роду.

„Дзвонять дзвони, дзвонять дзвони від землі до раю”...

Цього року минає шістдесят років сумнозвісної операції „Вісла”, до якої спричинився тоталітарний комуністичний режим. Депортації зазнали як українці, так і поляки. Зрештою, злочинні дії проти етнічних українців, що проживали на правічних землях Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя,  „будівники світлого майбутнього” розпочали ще 1944 року. Дані свідчать, що звідси протягом трьох років насильно вивезли майже півмільйона осіб, яких розкинули-розсіяли ледь не по всіх областях України. Отямившись від наруги,  через рік вони масово залишали степові краї й поверталися до Галичини, що дуже нагадувала їм рідну сторону. Чи не найбільше з них знайшли притулок на Тернопільщині. Компактно переселенці стали проживати, зокрема, в Монастириському районі. Нині місто Монастириськ стало своєрідною їхньою столицею. Тут створили музей лемківської культури та побуту, з 2001 року проводять фестиваль „Дзвони Лемківщини”.
Олександр Венгринович, голова Всеукраїнського товариства „Лемківщина”, зазначає, що нинішнього року на головне зібрання виселенців до Монастирська з’їхалися представники з дванадцяти областей України, а також з Бельгії, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії й США. До організації фестивалю, крім Тернопільської облдержадміністрації, Монастириської райдержадміністрації й міської ради, долучилися Міністерство культури і туризму України, Державний комітет у справах національностей та релігій і, звісна річ, спонсори. Як щоразу, святкування розпочалися в райцентрі. Його учасники відвідали тутешній музей лемківської культури та побуту, пройшли ходом-парадом центральними вулицями Монастирська. У короткому театралізованому дійстві відтворили жахливі події насильницького виселення з етнічних земель. Відтак усіх доправили транспортними засобами на Ватряне поле в урочище „Бичова”, де впродовж двох днів триватимуть зустрічі лемків.  

Задзвонили дзвони. Вони сповістили про відкриття фестивалю. „Витаме вас, лемки!” – мовлять ведучі. До слова запрошують серед інших і голову Тернопільської облдержадміністрації Івана Стойка, який зачитує привітання учасникам свята від Президента України Віктора Ющенка. „Ваші зусилля у збереженні українських традицій, – зазначив, зокрема, глава держави, – збагаченні культурної спадщини високо цінують в нашій країні. Давні звичаї та обряди, які ви передаєте з покоління в покоління, зміцнюють духовність народу та формують високі почуття національної гідності й самодостатності, гордості за свою землю й обдарованих людей”.
Щороку приїжджає на фестиваль Ольга Бенч, заступник міністра культури та туризму України. Її батьки теж зазнали примусового виселення з рідної Лемківщини. Тут народилися старші брат і сестра, Ольга ж побачила білий світ уже в на Тернопіллі в с. Гутисько. Це село, де й нині спілкуються лемківською говіркою.
-   Свято лемківської ватри в Монастирську – надзвичайне, бо сюди лемки їдуть за любою їхньому серцю говіркою, піснею. Для цього долають навіть тисячі кілометрів. Вони нині визнають себе лемками й гуртуються, а це надто важливо для утвердження України як висококультурної держави, – ділиться думками Ольга Бенч, – Адже українська культура розвиватиметься лише за умови, якщо глибинні її осередки будуть відроджуватися, зберігати традиції.
Серед учасників фестивалю й народні артистки України, лауреати Шевченківської премії Ніна та Марія Байко. До речі, Ніна Яківна разом з Михайлом Мацієвським, Національним оркестром і академічним хором „Київ” записали гімн Лемківщини.
Хвилиною мовчання на Ватряному полі вшанували пам’ять народного артиста України, сокола української пісні Івана Мацялка, який нещодавно передчасно пішов у синє небо. Він завжди приїздив до Монастирська, аби взяти участь у „Дзвонах Лемківщини”, виконував лемківські пісні. Відтак провели релігійну відправу з нагоди освячення Пам’ятного хреста як символу тернистого шляху депортації етнічних українців з рідної землі. Згодом на цьому місці має постати капличка.
Цьогорічну лемківську ватру запалити знову випала честь Михайлові Громосяку з Монастирська. Цю почесну місію він виконав разом з юними учасниками фестивалю – своїм внуком Віталиком Поліщуком та Яремою Венгриновичем.
Безумовно, „Дзвони Лемківщини” відлунювали не лише спогадами, а й линули лемківськими мелодіями, що виконували десятки аматорських колективів і виконавців. Йосипа Овод сімнадцять років тому заснувала в Чортківському райбудинку культури ім. Катерини Рубчакової ансамбль лемківської пісні „Яворина”. Нині він уже здобув почесне звання „народного”. Колектив мав виступи, зокрема, в Києві та в Польщі. Йосипа – з родини депортованих, щоправда, народилася вже на Тернопільщині. Але старається щороку побувати на землі своїх батьків. Мовить, що тут ще збереглася мамина хата, де зараз ніхто не мешкає, але яка завжди дуже тішить і гріє душу Йосипи. Треба сказати, що „Яворина” – не єдиний лемківський колектив у Чортківському районі. За словами начальника райвідділу культури та туризму Галини Чайківської, п’ять ансамблів лемківської пісні мають звання „народного” чи „зразкового”. У селі ж Ягільниця щочервня проводять регіональне свято лемківської культури.
А от народний артист України Богдан Сташків (Івано-Франківськ) доклався до проведення на фестивалі „Дзвони Лемківщини” молодіжної дискотеки. Організатори знайшли час і для розмаїтих забав, конкурсів. Зокрема, на змаганнях треба було продемонструвати й силу (скажімо, у різанні дров), й ерудицію (знання з історії Лемківщини, а також звичаїв і побуту, лемківської бесіди та гумору). Пантофлі з рогози, дерев’яні вироби, ляльки в лемківській народній ноші, аудіо- та відеозаписи лемківських пісень, сувеніри із символікою фестивалю та багато інших речей можна було оглянути й купити на виставці народних умільців Тернопілля.

„А пам’ять не мовкне. До спогадів кличе”

„Як нас вивозили, вози їхали през (через –авт.) серця, през души, през рани, викликали біль і щем. І тераз (зараз) о тим припоминати мушу, же би світ не забив (забув), не завіяв снігом і не змив дощом”, – мовить зі сцени фестивалю лемківською говіркою ведучий. В когось, хто прийшов на Ватряне поле, спалахує гірка сльоза, в когось душа кричить болем. Вони пам’ятають! Володимир Громосяк мав вісім років, як з волі тоталітарного комуністичного режиму позбувся назавжди рідної землі. З родового села Криниця сім’я добиралася до  залізничної станції фірами. Сестра Марія йшла пішки майже тридцять кілометрів, та ще й мусила вести за собою корову. Місце проживання радянська влада для Громосяків визначила хутір на Харківщині. Через рік довелося тут все продати і з нехитрими речами податися на Тернопільщину, де оселилися в м. Бережани. Володимир Семенович після закінчення Львівської політехніки отримав скерування до російського міста Кіров, що на В’ятці. Майже п’ятдесят років мешкає в сусідній державі. Та свого коріння не забуває. Малює образи Матері Божої, інших святих. Каже, такі, як колись були в його лемківській хаті. А ще із старої фотографії та дитячих спогадів відтворив на полотні рідну Криницю.
Василь Антонів теж проживає в Росії. Він – заслужений діяч науки цієї країни, доктор медичних наук, професор. Після закінчення тодішнього Тернопільського медінституту працював три роки в Краснодоні на Луганщині. Захотів і надалі опановувати медичну науку. В Тернополі – не пощастило, тож подався до Москви. Вже сорок років минуло, як живе й працює тут. Займається активною громадською роботою – зокрема, є головою Товариства української культури „Славутич”. „З Україною ніколи не поривав, завжди нею живу”, – каже Василь Федорович. Корені його роду заглиблені теж на Лемківщині. Спомини накочують на обличчя сльози. Йому йшов десятий рік. Був післявеликодний тиждень. Батько, як і багато господарів села, орали в полі, аби засіяти ниву золотистим зерном. Після полудня в поселення враз увірвалися танки. Почалося насильне виселення. Горіли хати, плакали люди, ревіла худоба... Всіх мешканців його Ославиці зігнали на майдан коло церкви. До залізничної станції вели-везли впродовж тижня. „Це була хресна дорога”, – тихо мовить Василь Федорович. У незвідані світи  Антоніви подалися всією великою родиною: дідусь, бабуся та подружжя з чотирма дітьми (наймолодша донька мала лише два місяці). Ославицю чекала страшна доля – вона зникла з географічної мапи, її змели із землі. Василь Федорович приїжджав кілька разів вклонитися рідному селу, місце, де стояла їхня хата, не знайти. Вразило до глибини душі, що з місцевої церкви тут спочатку зробили вівчарню, а потім розібрали. Цвинтар же ... переорали.
Стефан Гладик, голова об’єднання лемків у Польщі твердить, що в колишніх лемківських селах з церков комуністи робили стайні, крамниці. Називає цифру: з 368 храмів розібрали чи спалили 189. Нині там, де немає лемківської спільноти, українські культові споруди переобладнали під костели. Зараз релігійне життя лемків налагоджується.
Узагалі в цілій Польщі, за словами пана Стефана, тепер мешкає майже шістдесят тисяч лемків. У Ждині нещодавно разом з Президентом України Віктором Ющенком запалили двадцять п’яту „Лемківську ватру”. Влаштовують і лемківські ярмарки. Незабаром вони відбудуться у Новиці, де народився видатний поет Богдан-Ігор Антонич, і у селі Бортному, звідки походить рід славетного композитора Дмитра Бортнянського. Об’єднання лемків видає також часопис „Ватра”, а для польської громади зорганізовує цикли „Зустрічі з Лемківщиною”, мета яких – ширше ознайомити із самобутньою культурою етнічних українців. Є й заповітна мрія в цієї громадської організації. А саме – побудувати в Горлицях Центр лемківської культури. Сподіваються в цій справі на допомогу материзни.
Лемки в Україні теж уже кілька років просять-вимагають від держави розв’язання своїх певних політичних, правових і культурологічних проблем. Олександр Венгринович, голова Всеукраїнського товариства „Лемківщина”, твердить, що у жовтні буде зустріч з Президентом країни Віктором Ющенком. На ній представники лемківської спільноти порушать питання, що стосуються вибачення за насильне виселення з етнічних земель, про прийняття парламентом Закону України про депортацію. Мовитимуть також про створення Державного лемківського ансамблю пісні та танцю, державного музею лемківської культури й побуту. Прагнуть збудувати в українській столиці Центр лемківської культури.