1 серпня 2013 року виповнюється 100 років з дня смерті видатної української поетеси, драматурга, громадської діячки.
Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилась 25 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинський в інтелігентній, «літературній» родині. Її мати - відома письменниця Олена Пчілка, батько - юрист, громадський діяч. Батьки багато уваги приділяли вихованню дітей (було їх шестеро), їх гуманітарній освіті.
Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками.
            Леся дуже любила музику, старанно вчилась грати на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, ніж поет. Але хвороба (туберкульоз кісток) змусила перервати це захоплення. З болем прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі і жалі («До мого фортепіано»).
Хвороба спричинилась до того, що Леся не змогла ходити до школи, не вчилась у жодному навчальному закладі. Але наполеглива і працьовита, вона здобула глибокі й різносторонні знання. У 18 років написала підручник «Стародавня історія східних народів».
Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були: Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, відомий громадський і культурний діяч.
Коли дівчинці було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач. Ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона написала вірш «Надія» - перший відомий нам твір письменниці.
Вперше ім’я Лесі Українки з’явилось у 1884 році у львівському журналі «Зоря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси - «Конвалія» і «Сафо». З того часу її твори все частіше публікуються в різних виданнях, а 1893 року у Львові вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень». 
З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона пише оповідання «Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», «Метелик» та ін., які публікуються в журналах «Зоря», «Дзвінок». Одночасно молода письменниця займається перекладами, віддаючи цій справі багато часу і енергії.
Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань. Це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини, у якої «була весна, та тільки за вікном». Пекуче боліла нога, вражена туберкульозом.
Тим часом слова поетеси ширились по Україні. У статті «Леся Українка» І. Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини».

У 1899 році у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку «Відгуки», яка вийшла у Чернівцях 1902 року.
В останні роки життя Лесі Українки невблаганно прогресувала хвороба, і поетеса вимушена покинути Україну, холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні, і вона оселяється на півдні. В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 року в морі, серед снігової бурі, закляклою від холоду рукою вона записала:

Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.

            Боротьба і праця… Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення.
Вона мала право сказати: «Обернуся в легенду».