„Україно, Україно, ти – мати моя,
Тепер тобі настала і зоря нова”...
Це не просто поетичні рядки, а радше вияв щирої любові до землі своїх предків, радість за те, що материзна будує незалежну державу. Автором їх є Петро Закамарок. Нині він мешкає в сербському місті Інджія. Виховує двоє дітей. І каже їм, як і колись його батьки: „У рідній хаті мусите розмовляти українською мовою, а на вулиці, як хочете”. Тут не приховують: жорна асиміляції труть немилостиво,  швидко, тож треба зробити все, аби хоч трохи загальмувати чи стишити їхній рух. Сам пан Петро свій внесок у цю справу визначив просто, але творчо – писати пісні, вірші українською мовою, популяризувати їх. Уже випустив авторський диск, його музичні твори звучать у місцевому радіоефірі. До речі, перші  поетичні Петрові ластівки прилетіли до нього під час навчання в одному з інтернатів Рима. Ще й дванадцяти років йому не виповнилося, але коли почув, що може навчатися рідної мови в Італії, одразу погодився. Майже шість років студіював тут українською і світські, і богословські науки, співав у хорі. Цей духовний багаж допомагає Петрові Закамарку і в уже зрілому віці. Зазначає, що з проголошенням Української держави настала зоря нова і для самих українців Сербії та усіх колишніх югославських республік. Цей історичний факт допомагає багатьом з них ідентифікувати себе, пробудити в собі українські струни власного серця.

Українці Сербії проводять тепер чимало розмаїтих заходів. Чи не найяскравіший у цьому переліку – фестиваль української культури „Калина”. Це свято відбулося цього року вп’яте. Нинішнього липня його зорганізували в місті Кула, де мешкає найбільша громада наших співвітчизників у цій країні. Майже шістсот учасників з Хорватії, Боснії та Герцеговини, Сербії репрезентували тут барвисте й яскраве українське мистецтво. Нашу державу представляли молодіжний танцювальний ансамбль „Надзбручанка” та фольклорний гурт „Веселі галичани” Тернопільської обласної філармонії. Серед гостей були й представники офіційних делегацій Тернопільської облдержадміністрації та Львівської облради.
Поміж концертами, колоритними народними забавами, виставками, звісно ж, знаходили час на знайомства, зустрічі. Це було справді свято єднання українців, української душі. І розповідаючи про „Калину-2008”, мені б хотілося познайомити читачів з деякими учасниками фестивалю, зробити разом з ними невеликий екскурс в історію, подивитися на сьогодення. Отож...

Українське життя – на балканських просторах

Історичні джерела засвідчують, що українці вперше відкрили для себе балканські простори ще в XV столітті. Та наймасовіші переселення наших співвітчизників почалися сюди понад сто років тому. Здебільшого ці слов’янські землі відкривали для себе галичани. Хоча з’являлися тут і переселенці з Північної Буковини та Закарпаття. Австро-Угорська імперія, яка панувала тоді і на цих землях, і на галицьких, була зацікавлена в такій „внутрішній” колонізації. Перші поселенці навіть безкоштовно отримували від монархії в користування лісові ділянки, їх звільнили від сплати податків. Але згодом і сюди прийшло нестерпне життя.  Перші ж поселення українці заснували в Боснії та Герцеговині. Біля міст Баня Лука, Прнявор з’явилися, зокрема, села з до болю знайомими українськими назвами Дев’ятина, Тернопіль, Поточани, Лужани, Долина, Український Луг...   Журналіст, директор українського видавництва „Рідне слово” з міста Кула Євген Кулеба каже, що вони принесли тоді із собою нову культуру, своє знаряддя праці та інструменти. Зокрема, землі орали залізним плугом, використовували незнані тут гречку, жито, соняшник, льон, коноплю, показали інший спосіб садіння та сіяння овочів, переважно вирощували корів, а отже, виготовляли масло, сметану, пісний сир. Оселі будували так, як у рідних їм селах. Безперечно, дбали про спорудження церков. Основою духовного, освітнього та культурного життя стала для них Українська греко-католицька церква. Леліяти українську мову, звичаї, обряди, віру було головним завданням кожної сім’ї. На початку минулого століття в українських осередках діяло культурно-освітнє товариство „Просвіта”. В тридцятих роках видавали газету „Рідне слово”.

Після Другої світової війни українці, по суті, знову починають масове переселення з одних теренів тодішньої федеративної Югославії на інші. Передовсім у пошуках кращих умов життя з Боснії вони приїжджають у Воєводину. Нині в цьому автономному краї мешкають 87 відсотків від загальної кількості українців Сербії. Узагалі, за переписом населення, в цій країні зареєстровано понад 5300 українців. Вербас, Інджія, Кула, Сремська Митровиця, Новий Сад – міста, де є українські громади. П’ять років тому створили Національну раду української національної меншини. Головою її обрали Мирослава Калинюка. Він зазначає, що завдяки такій структурі українська громада вперше в історії свого позастолітнього існування домоглася визнання національної меншини. У столиці Воєводини – Новому Саді владні органи посприяли у виділенні просторого приміщення для роботи Національної ради української національної меншини. Сербська держава також фінансує певні програми тутешніх українських громад.
-  Національна рада працює в трьох царинах –  культурній, освітній та інформаційній, – ділиться думками Мирослав Калинюк. –  Вивчення української мови наразі проводимо факультативно – після уроків чи в суботу. Прагнемо, аби якнайбільше наших хлопчиків і дівчаток пізнавали красу рідного слова. Щоб повернути любов до українства, залучаємо їх активно й до співу, танців. Треба сказати, що українськими танцями охоче займаються й представники інших національностей. Ми, безперечно, цьому раді. Добре, що тепер маємо можливість зорганізовувати для наших дітей літні табори-школи в самій Україні. Цього року – на Львівщині. Це – гарна нагода поспілкуватися зі своїми єдинокровними братами, навести контакти, а відтак і дружити.
Українці Сербії отримали й доступ до інформації рідною мовою. У містах, де вони мешкають, звучать радіопередачі українською, двічі на тиждень телебачення Нового Саду запрошує наших співвітчизників на півгодинні програми. Ось і всі заходи „Калини-2008” відзняли, аби відтак познайомити з українським мистецтвом усіх сербських телеглядачів. У квітні 2005 року Українська національна рада заснувала газетно-видавничу установу „Рідне слово”, де відновила випуск однойменної газети, а також дитячого часопису „Соловейко”. Йдучи центральною вулицею Кули, приємно здивуєтеся, побачивши на одному з будинків вивіску українською: „Рідне слово”. Цю будівлю торік українцям у користування віддало підприємство „Електро-Воєводина”. До ремонту та оснащення приміщення долучилося, зокрема, міністерство культури Сербії, місцева влада Кули. Незабаром тут відкриють український культурний центр.

Светозар Буквич щойно удруге був обраний головою общини Кула (ми б, напевне, сказали головою райради). Він зустрівся з українською делегацією, що прибула на фестиваль, розповів про підтримку тутешньої громади наших співвітчизників. Варто зазначити, що до общини Кула входить сім населених пунктів, з яких два мають статус міста, а Сівац – найбільше в Сербії село.  У районі проживає 48 тисяч осіб 21 національності. Найчисленніші об’єднання – українців та угорців. Пан Буквич висловив сподівання, що найближчими роками в Кулі з’явиться вулиця імені великого українця й пророка Тараса Шевченка та пам’ятник Кобзарю.

Мистецькі кетяги „Калини-2008”

Упродовж трьох днів фестивалю відбулося чимало заходів. Зокрема, на етновиставці центральне місце посів шестиметровий „Рушник Тернопілля”, який  торік вишивали майже сто майстринь краю в рамках мистецької акції „Єднайся, Тернопілля, вишиттям любові”. Понад сто експонатів українських старожитностей, речей побуту, вишивок представили тут. Один з організаторів виставки Любомир П’єкний каже, що ці предмети збирали в багатьох містах Воєводини. Ось, скажімо, старовинну колиску, багато іншого начиння українців репрезентував  Славко Барановський. Він мешкає у Вербасі, давно шукає господарські та інші речі, які, може, привезли із собою з Галичини ще діди-прадіди. Є в нього сокровенна мрія – створити музей українського побуту. Ганна Кулеба виставила на огляд власні вишиванки. Орнаменти шукала у відповідній літературі чи запозичувала в інших місцевих вишивальниць. У рідній оселі в рушники вона, як, зрештою, всі тутешні українки, вбрала ікони, портрет Тараса Шевченка. А от її мати, Катерина Смолінська, зізналася, що вишиття дуже шанує, береже, тож витягує його зі скрині хіба на великі релігійні свята. Керівник тернопільської делегації – начальник управління культури облдержадміністрації Григорій Шергей подарував голові оргкомітету „Калини-2008” Євгену Кулебі вишитий  рушник. Пан Євген запевнив, що до наступного фестивалю українці Сербії вишиють власний рушник на кшталт всеукраїнського „Рушника національної єдності”.

Українці завжди славилися не лише вишиванками. Тож, безперечно, на фестивалі не могли не презентувати також національну кухню. Учасники та гості фестивалю могли скуштувати вареників із сиром, голубців з гречкою та картопляних тертюхів (дерунів).
Певна річ, „Калина-2008” стала передовсім святом української пісні й танцю.  Відбулася конкурсна програма співаків на краще виконання української пісні. На думку Євгена Кулеби, пісня – це співана мова нації, тому вона живе з покоління в покоління, та навіть і тоді, коли розмовна мова зникає. Прикметно, що їх співали і ті, хто й не спілкується українською. Але, віриться, вже незабаром вони повернуться до живих джерел своїх предків. Чесно кажу, ці мелодії, що линули зі сцени культурно-пропагандистського центру Кули, заворожували мене, повертали у дитинство. Моє серце тужило разом з Машаном Богдановичем, який проникливо виконував „Кримінальну браму”, Мирослав Солдат додавав оптимізму, веселості, співаючи „Ой там у Львові”, а Мілош Солдат – патріотизму, запропонувавши на суд журі та глядачів „Ой там на горі Січ іде”. Саме від матері почув я ці заборонені комуністами, але такі задушевні, часто-густо сповнені трагізму чи жури, пісні.
Відтак два вечори на збірній сцені в спортивній залі школи імені Петефі Бригади  свої таланти демонстрували культурно-просвітницькі товариства українців, серед яких –  „Карпати” з міста Вербас, імені Івана Сенюка з Кули, „Кобзар” (Новий Сад), „Калина” з Інджії, „Коломийка” (м. Сремська Митровиця, Сербія), „Карпати” з хорватських Липовлян, імені Тараса Шевченка з міста Прнявор (Боснія та Герцеговина). Окремий концерт дали тернопільські „Надзбручанка” та „Веселі галичани”. До речі, наші колективи мали можливість запросити на власні виступи не лише в Кулі, а й у деяких інших сербських містах. Щодня самодіяльні музики запрошували учасників і гостей фестивалю на народну забаву, яка тривала, звісно ж, аж до рання.    
... Кула у перекладі означає „вежа”. Є в цьому щось знакове. Українці в Сербії розбудовують вежу українства. Енергії, активності додалося їм у часи Незалежності України. Добре, було б, як би материзна більше хилилася до своїх дітей, що волею тяжкого життя роз’їхалися-розійшлися свого часу в світи, стала їхнім опертям.. „Нас жменька, – ділився думками з українською делегацією Євген Кулеба, – але ми прагнемо зберегти мову, традиції наших батьків. Ви приїхали на наш фестиваль, підтримали. Знали б ви, як для нас це важливо! Не дуже багато вимагаємо від неньки України – лише підтримки, якщо не матеріальної, то бодай моральної”.