Кожного року в передріздвяний час можна почути полеміку про те, що є українським символом Різдва - ялинка чи дідух. Українці споконвіку прикрашали різдвяні оселі дідухами. Дідух - це чималий сніп житнього або пшеничного колосся, який ставиться у почесному кутку будинку перед початком святої вечері. Великий, прикрашений стрічками, сухоцвіттям сніп жита чи пшениці, дідух ще кількадесят років тому був не тільки окрасою кожної української оселі, але й заміняв нашим дідусям і бабусям новорічну ялинку. Він приносив у родину святковий настрій, затишок і символізував добрий урожай, мир і злагоду, достаток у домі. Дід Василь, дитинство і молодість якого пройшла в Боснії, згадує, що ялинок на Різдво

наші люди колись не ставили. В кожній українській хаті обов’язковим різдвяним атрибутом був дідух.
- Виготовляли дідуха з першого або останнього снопа, вибирали найкраще збіжжя і зберігали його до Різдва. В Боснії, у бідніших сім’ях, де не було багато зернових, замість жита і пшениці використовували і овес, - розповідає дід Василь. - Перед Святою вечерею у святковому одязі господар ішов до стодоли або комори, поважно брав заздалегідь приготованого дідуха й урочисто заносив до хати. Переступивши поріг, вітав усіх зі Святим вечором, бажав усілякого добра й здоров’я та щоб у прийдешньому році нікого не бракувало, тобто щоб ніхто не помер. Дідуха ставили на почесне місце на покутті, під іконами, біля святкового столу, й приповідали: «Дідо йде до хати, а всяке зло - з хати». І відтоді святковий сніп упродовж тижня стояв у хаті, подекуди аж до 19 січня, тоді саме на щедрий Святий вечір згадували про всіх родичів. На ніч залишали для них на столах страви - кутю та узвар, і взагалі до ранку не прибирали зі столу.

Вважалося, що саме в ньому впродовж усіх різдвяних свят живуть душі померлих предків, які в цей час обов’язково спускаються з небес до тих, кого люблять. Після свят дідуха спалювали, подекуди спалювали тільки частину снопа, а з колосків іншої частини, додаючи гілочки ялиці та василька, робили кропило для свяченої води. Ще трохи залишали на перевесла, якими перев’язували фруктові дерева, щоб наступного року добре родили. В останні часи чільне місце в наших оселях займає різдвяна ялинка. Традиція прикрашати ялинку дуже стародавня, їй понад 2 тисячі років. Раніше люди вважали, що всі дерева наділені добрими силами, що в них живуть добрі духи. Люди прагнули задобрити цих духів, розвішувавши на деревах пригощання і подарунки. Вічнозелена ялинка займала

серед усіх дерев особливе місце: вона була священним, “світлим деревом”, яке символізує життя і нове відродження з темноти і мороку
Наші батьки замість іграшок вішали на неї плоди різних дерев: яблука - символ родючості; горіхи - символ добробуту.
Перше згадування про ялинку пов’язане з ченцем - Святим Боніфатієм. Боніфатій виголошував друїдам проповідь про Різдво. Щоб переконати ідолопоклонників, що дуб не є священним і недоторканим деревом, він зрубав одного з дубів. Коли зрубаний дуб падав, він повалив на своєму шляху всі дерева, крім молодої ялини. Боніфатій представив виживання ялини як диво і вигукнув: «Хай буде це дерево деревом Христа!». Так ялина стала священним деревом Христа, пов’язаним з його народженням. У спомин про цю подію встановлюють ялинки у церквах на Різдво.
Про різдвяну ялинку існує безліч легенд. Згідно з найпопулярнішою з них, одного разу лідер німецької Реформації Мартин Лютер у ясний і морозний Святвечір ішов додому через ліс. Раптом він звернув увагу на ялинку, крізь гілки якої красиво просвічували зірки. Це справило на Лютера таке велике враження, що вдома він поставив ялинку для своєї сім'ї і прикріпив до її гілочок свічки.
Ще одна легенда говорить, що у давнину жила добра жінка, у якої було багато дітей. Якось напередодні Різдва вона прикрасила ялинку, але ялинка вийшла скромна, майже без прикрас. Уночі на ялинці побували павуки і, переповзаючи з гілки на гілку, залишили по собі павутину. Знаючи доброту жінки, Христос вирішив її нагородити і благословив дерево - в результаті павутина перетворилася на сяюче срібло. Звідси походить традиція прикрашати гілки ялинки срібними і золотими гірляндами.
Існує думка, що традицію ставити ялинку в Європу принесли гуни. Потім вони були розгромлені і залишилися тільки в Баварії, де і жили до XVI століття. Саме з Баварії новорічна ялинка "прийшла" в усі європейські країни.
Перші «вбрані» різдвяні ялинки з’явилися на території сучасної Франції, в Ельзасі; як стверджують історики, це відбулося у 1605 році, про що свідчить старовинний літопис.
Традиція встановлювати в Україні різдвяні ялинки набула широкого вжитку відносно недавно - на початку XIX століття. Ця традиція прийшла з Австро-Угорщини у Західну Україну. Спочатку ялинки прикрашали оселі тільки заможних людей у містах, а в селах оселі прикрашали українським різдвяним дідухом. У 1935 році Радянська влада нав’язала ідею святкувати не Різдво, а Новий рік. Вифлеємська зірка стала червоною п’ятикутною, і під прикрашеними ялинками країна, згідно з указом Сталіна, разом з Дідом Морозом зустріла 1935 рік від Різдва Христового. Сама згадка про те, що ялинка є атрибутом Різдва, була заборонена. Відповідні органи пильно наглядали, щоб ялинки були встановлені саме 1 січня - в день Нового Року, а не 6 січня - в навечір’я Різдва Христового. Неробочим днем 1 січня став тільки в 1949 році.
Уже в XX столітті ошатна ялинка була незмінним атрибутом зимових свят і в кінці цього століття майже повністю замінила дідуха. Останніх років в Україні стараються встановленням святкових дідухів на площах міст і в різних офіційних установах повернути цю прекрасну українську традицію.